Джон Фаулз - Маг

Невдовзі стежка поширшала, можна було побігти швидше. Раптом, геть несподівано, моя нога об щось перечепилася, і я з розгону гепнувся всім тілом, як дошка. Біль обпік простягнуту руку, що при падінні натрапила на гострий камінь. Ребра прийняли глухий жахний удар, від якого кевкнули легені. «Ісусе!» — проказав мій голос на цьому короткому видиху. Якусь мить я, очманілий від падіння, не міг утямити, що сталося. Та ось із правого боку, з-за тамарискових зарослів, донеслися звуки тихої уривистої команди. Я знаю хіба що кілька німецьких слів, але по голосі зразу ж розпізнав, що команду віддав німець.

З обох боків стежки зашаруділо. Мене обступили люди, одягнені в німецькі мундири. Всього семеро.

— Що це за розіграш, дідько б вас ухопив?!

Сяк-так звівшись на коліна, я очищав долоні від піску й дрібних камінчиків. Щиколотки пальців кривавили. Ззаду підійшли два вояки, вхопили мене за лікті й ривком змусили встати. Посеред стежки стояв ще один вояк. Як видно, верховодив. Замість рушниці чи автомата, як в інших, у нього був тільки револьвер. Я скоса зиркнув на ґвинтівку солдата, що стояв ліворуч мене. Як справжня. Навряд чи це бутафорія. І цей чолов’яга на вигляд достеменний німець. Аж ніяк не грек.

Чоловік із револьвером — мабуть, підофіцер — сказав ще щось по-німецькому. Два солдати обабіч стежки нагнулись і відкрутили від стовбурів тамариску кінці низько натягнутого дроту. Підофіцер негучно свиснув. Я глянув на тих двох поруч мене.

— Чи говорите ви по-англійськи? Sprechen Sie Englisch?

Вони відповіли тим, що шарпнули мене за руки, давши знак мовчати. «Господи, — подумав я, — хай-но тільки попадеться мені Кончіс». Унтер-офіцер відвернувся від мене й далі стояв на стежці, за ним зібралося четверо підлеглих. Двоє з них сіло на землю.

Один щось попросив. Мабуть, дозволу закурити. Унтер дозволив.

Спалахами сірників вони освітили свої обличчя під касками й почали перешіптуватися. Справдешні німці. Не греки, що завчили кілька німецьких фраз. Я звернувся до унтера.

— Може б, ви облишили цю клоунаду й сказали мені, чого ми тут чекаємо.

Зробивши півоберта, він підійшов до мене. Спинився на відстані двох футів. Чоловік років сорока п’яти, довгобразий. На вигляд не дуже брутальний, відповідав своїй ролі. Я гадав, що дістану ще одного плювка в пику, натомість почув спокійне запитання:

— Was sagen Sie? [171] Що ви кажете? (нім.).

— Йди к бісу.

Унтер видивлявся так, ніби нічого не розуміє, але цікавий нарешті побачити мою особу. Придивившись, байдуже відвернувся. Солдати тримали мене вже не дуже цупко. Мабуть, я зумів би втекти, якби не був такий потовчений. Щойно подумав про це — згори з хребта долинув звук ходи. За кілька секунд з’явилися ті шестеро, яких я побачив першими. Вони маршували стежкою, один за одним. Цей стрій розсипався об гурт курців.

Не більш як двадцятилітній хлопчина, що тримав мене за праву руку, почав тихенько насвистувати собі під ніс. І ось у цілком переконливому — попри мою заувагу про клоунаду — спектаклі зазвучала дуже вже фальшива й штучна нотка. Надто вже заїжджений мотив — «Лілі Марлен». А може, це дурнуватий і злобний натяк? Масивне прищувате підборіддя, оченята без вій. Напевно, його вибрали завдяки такому бездоганному тевтонському вигляду, такій дивовижній, мало не машинній байдужості. Цей молодик ніби не усвідомлював, що він тут робить і хто я такий. Йому однаково. Аби тільки справно виконати наказ.

Я вдався до рахунків. Тринадцять осіб, із них не менш як половина — це німці. Спершу треба привезти їх із Німеччини до Афін, а тоді на острів. Далі — обмундирувати, вимуштрувати й вишколити. А насамкінець — забрати їх з острова й відвезти до Німеччини. У п’ятсот фунтів тут не вкладешся. І задля чого? Щоб налякати якогось пересічного чоловічка або ж справити на нього враження?

Разом з тим, як у жилах вгамовувався адреналін від паніки, змінювалося моє ставлення до останніх подій. Майстерно поставлена, вишукана сцена. Мене вкотре зачарувала Кончісова магія, пройняли захоплення й страх водночас. І тут я почув ще чиїсь кроки.

З’явилося ще двоє. Перший — низький і худорлявий — розмашистим кроком спускався стежкою. За ним ішов другий — вищий на зріст. На обох офіцерські кашкети із задертим угору передком. Кокарди з орлами. Солдати квапливо зірвалися на ноги, але перший офіцер різким рухом руки дозволив їм сидіти. Підійшов просто до мене. Очевидно, цей актор спеціалізується на ролях німецьких полковників. Тверді риси обличчя, тонкі губи, бракує тільки окулярів із подовгастими скельцями і стальною оправою.