Джон Фаулз - Маг

На задніх дверях другої хати теж засув, але без колодки. Замість неї зав’язана вузлом рибальська волосінь. Чиркнувши сірником, я за півхвилини опинився в спальні. У цій темній кімнаті ніщо не викликає підозри. Я заглянув на кухню і у світлицю. Звідси двері провадили до сусідньої хати. Знову кухня, ще одна затхла спальня. Я висунув кілька шухляд, відчинив шафу. Звичайні халупи збіднілих острів’ян, обстава цілком природна. Насторожує те, що тут нікого немає.

Вийшовши, я обкрутив засув дротом. Кроків за сорок звідси, серед маслин, видно побілений виходок. Отвір у сідалі затягнено павутинням. На іржавому гвіздку почеплено клапті пожовклої грецької газети.

Невдача.

Біля здвоєних халуп із землі видавалася побілена вапном горловина водозбірника. Знявши дерев’яне віко, я опустив усередину старе відро на шнурку. З отвору війнув струмінь холодного повітря, неначе змія, що вирвалася на волю. Сівши на цямрині, я випив кілька великих ковтків. Жива, кам’яниста свіжість води, набагато солодшої, ніж визбута смаку рідина з водогону.

Цямриною до мене пробирався червоно-чорний блискучий павук-скакун. Я підставив руку, й він стрибнув на неї. Зблизька я придивився до його чорних оченят, схожих на ліхтарики кабріолета. Павук перехиляв масивну кубічну голову з боку на бік — своєрідна пародія на Кончісову допитливість. І знову, як тоді з совою, мене пройняло моторошне відчуття реальности чарів, Кончісової невідчіпної й настирливої всюдисущости.

Дуже муляло усвідомлення того, що я не належу до незамінних. Я вважав себе найпотрібнішим в «експерименті». Мабуть, не мав рації. Моя історія — це тільки відгалуження від головної лінії сюжету, яке занехали, щойно я спробував набути надто вже великого значення. Найбільше дратувало те, що мене геть незаслужено зарахували до тої самої категорії, що й Мітфорда. Водночас мене охопив якийсь параноїдальний страх. Звісно, Кончіс вигадає якусь причину того, що я не прийшов у суботу, але цілком можливо, що йому не доведеться брехати в разі, якщо вони втрьох мене обманюють. Та чи можлива така змова? Після всіх одкровень, пестощів, поцілунків, після символічних любощів у нічній воді… Жодна дівчина не зуміла б прикинутися, що їй подобаються ці штуки, що вона прагне їх. На таке здатна хіба тільки повія. Це припущення ні в які ворота не лізе. Напевно, ключ до розгадки полягає в моїй замінності. Це міг бути туманний метафізичний урок про місце людини в бутті, про межі еґоцентризму. Хоча воно було більш схоже на безглузду жорстокість, знущання над безсловесною худобиною, ніж на справжню науку. Я тонув у морі недовіри, в якому були непевні не тільки зовнішні вияви, але й глибинні мотиви. Кілька тижнів почувався розібраним на частини, відірваним від свого колишнього «я» — тобто від єдиного комплексу умоглядних структур й усвідомлених відчуттів, який становить особистість. Тепер ці частини валяються на верстаті, механік кудись запропастився, а я не знаю, чи вдасться мені скласти себе самотужки.

Я спіймав себе на тому, що думаю про Алісон, — уперше з почуттям не так провини, як жалю. Я майже бажав, щоб вона опинилася тут і підтримала мені компанію. Я побалакав би з нею, як із приятелем, ото й усе. Відколи мій лист повернувся нерозпечатаним, я викинув Алісон із голови. Хід подій уже відніс її в минуле. А тепер пригадалися миті на Парнасі — шум водоспаду, сонячне проміння на спині, її заплющені очі, її тіло, вигнуте так, щоб я міг якнайглибше в нього ввійти… І ця дивовижна впевненість — я завжди безпомилково відчував, коли Алісон обманює, розумів, навіщо цей обман, і знав, що вона зовсім не вміє брехати. Звичайно, завдяки такій особливості ця дівчина поставала в моїх очах прозорою, передбачуваною та нудною. Жіноцтво завжди приваблювало мене силкуванням на таємничість, яка провокує всі метафоричні відповідники дії — спокушати й доводити до наготи. З Алісон таке вдавалося надто вже легко. Зрештою… я звівся й закурив, щоб розігнати скоромні думки. Алісон — це те, що було, та загуло разом із пролитим сіменем. Удесятеро дужче я прагнув Жулі.

Решту пообіддя я згайнував на нишпорення вздовж берега на схід від поселення, а надвечір повернувся до «Бурані», в сам раз на пиття чаю під колонадою. І застав пустку. Ні душі. Ще добра година пішла на пошуки записки, хоч якогось знаку. Як ото в дурня, що десять разів поспіль порпається в тій самій шухляді.

О шостій я подався до школи, несучи цілком зайвий тягар безсилої й розпачливої люті. На Кончіса, на Жулі, на весь світ.