Джон Фаулз - Маг

У храмі я пробув хвилин п’ять. Богу дякувати, дітлахи тим часом милостиво порозбігалися, й ніхто не зауважив, як я зайшов на вуличку праворуч. Вона вела між округлими циліндрами апсид і муром заввишки вісім-дев’ять футів. Вуличка звернула, мур теж. Трохи далі я побачив у ньому браму з викарбуваною датою « 1823 ». Над аркою збереглися залишки сколеного герба. Мабуть, будинок, що за муром, спорудив під час війни за незалежність якийсь піратський «адмірал». Праворуч від брами були вузькі двері зі шпариною поштової скриньки. Вгорі прикріплено чорну жерстяну табличку з написом білими буквами — «Гермес Амбелас». Церква стояла на краю крутосхилу. Як і мур. Ніяк не вдасться заглянути понад ним. Я злегка натиснув на двері. Ану ж відчиняться. Ні, замкнено. Дивно. Жителі Фраксосу славилися чесністю, на острові не було злодіїв, тут я ні разу не бачив замкнених воріт.

Вузький провулок круто спадав додолу поміж двох хат. Дах тієї, що праворуч, стояв нижче від порога тієї, що ліворуч. Я спустився до перехрестя й вийшов на інший бік Гермесової оселі. Тут схил був ще крутіший, і передо мною височіла скеля десять футів заввишки, на краю якої стояв мур. Садова огорожа становила єдине ціле з природним стрімчаком, як і задня стіна будиночка. Не таке вже й велике це житло, хоча, за тутешніми мірками, це достеменні хороми, як на простого погонича.

Два вікна на першому поверсі, три — на другому. Зачинені віконниці освітлені останніми сонячними променями. Звідти відкривається чудовий вигляд на західну частину села й на протоку, що відділяє Фраксос від Арголіди. Чи часто милувалася Жулі цією панорамою? Я стояв, як Блондель [187] Блондель де Нель — французький трубадур ХІІ століття. За переказами, знайшов місце ув’язнення свого повелителя — Річарда Левового Серця — завдяки пісні, яку знали тільки вони двоє. під вікном у Річарда Левового Серця, ось тільки не міг заспівати, щоб у темницю дійшла вістка з волі. Внизу, на одному з майданчиків, стояли дві жінки й з великою цікавістю спостерігали за мною. Я махнув їм рукою і спроквола рушив, удаючи знудженого ґаволова. Ще одне перехрестя — і ось я на тому місці, звідки почав свій обхід, біля церкви Святого Іллі. Отже, будиночок добре схований від чужого ока.

Обернувся я допіру біля готелю «Філадельфія». Понад дахами було видно церкву, а справа від неї — будиночок з п’ятьма вікнами, схожими на більма норовистого сліпця.

Понеділок був днем рутинної роботи. Я розгрібав сізіфове громаддя неперевірених зошитів, яке невпинно накопичувалося на письмовому столі, коригував — ялова назва нікчемного процесу — екзаменаційні семестрові праці й марно відганяв від себе думки про Жулі.

Звісно ж, нема жодної рації розпитувати Деметріадеса, як звали передвоєнних викладачів англійської мови в нашій школі. Якщо він знає, то не скаже, а скоріш за все він таки й не знає. Шкільний бухгалтер нічим не зміг мені допомогти, бо всі старі документи пропали у воєнному чорториї тисяча дев’ятсот сорокового. У вівторок я насів на бібліотекаря. Він зразу ж узяв із полиці оправлений томик з програмками, які щороку друкувалися до дня заснування школи. Розкішно оформлені, вони мали справити відповідне враження на батьків, що відвідували цю урочистість. Кожна програмка містила поіменні списки учнів і «професорів». За десять хвилин я дізнався імена тих шістьох, що вчителювали тут від 1930-го до 1940 року. Але ніде не вказано їхніх адрес. Тиждень волікся по-черепашачому. Кожної обідньої перерви в їдальні з’являвся сільський листоноша, передавав пачку листів черговому учневі, й той збіса поволі обходив столи. Мені ніхто не писав. Я вже не сподівався на Кончісове змилування й не міг знайти виправдання для Жулі.

Напрошувалося припущення, що дівчата відлетіли до Англії. Якщо це так, то чому Жулі не дала мені знати? Могла б хоч повідомити. Друге припущення — вона мусила згодитися на щось інше замість нашої призначеної зустрічі. Але й тоді навряд чи щось завадило б їй утішити мене якимсь поясненням. Третє припущення — стариган ув’язнив Жулі, принаймні створив такі умови, що годі надіслати листа. Малоймовірно, а проте час від часу я впадав у такий настрій, що ладен був звернутися до поліції.

Мої тягучі будні скрасило невелике відкриття, чисто випадкове. Переглядаючи в бібліотеці книжки з англійської літератури, щоб вибрати підхожий, не читаний у класі текст для екзаменаційного диктанту, я натрапив на томик Джозефа Конрада. На форзаці стояв напис « Д. П. Р. Невінсон ». Один із тих давніх викладачів. Внизу додано: « Бейлліол-коледж, 1930 рік ». Я заходився гортати інші книжки. Невінсон залишив їх чимало, та в жодній не вказав якоїсь іншої адреси, крім Бейлліола. У двох збірках поезії зазначено ім’я ще одного довоєнного вчителя — В. А. Г’юза. Без додаткової інформації.