Джон Фаулз - Маг

Десь о пів на третю ми вирішили зійти на Муцу й скупатися, почасти й тому, щоб перевірити, чи не спробують нам завадити. Я пообіцяв, що коли Джо заступить нам дорогу, то не стану з ним зачіпатися. Очевидно, дівчата поділяли мою думку про його силу. Отож ми неквапно йшли стежкою, майже певні, що нас зупинять, як ото колись Джун. Однак ніхто не з’являвся. Тільки сосни, спека й сюрчання цикад. Ми розташувалися на півдорозі до пляжу, біля схованої серед дерев каплички. Я розстелив два килимки в місці, де закінчувався хвойний покрив і починалася смуга дрібних камінців. Жулі, що перед виходом із вілли на хвилинку відлучилася, тепер стягла свої школярські панчохи, скинула сукенку через голову й залишилась у білому купальнику, що оголював плечі. Здавалося, вона соромиться того, що мало засмагла.

— Якби так Моріс ще й сімох ґномів сюди подав, — єхидно підсміхнулася Джун.

— Ти б уже мовчала. Це несправедливо. Тепер я, звичайно, не встигну засмагнути як слід, — сердито глипнула на неї Жулі. — Слово чести, на цій паскудній яхті я весь час сиділа під тентом, а вона… — Відвернувшись, склала сукню.

Дівчата підібрали собі волосся на голові, ми зійшли по розпечених камінцях до води й відплили від берега. Я оглянув усе узбережжя, але нікого не зауважив. Ми одні на весь світ, три голови в прохолодній блакитній воді. Я знову почувався неймовірно щасливим, злітав до вершин, не знаючи й не бажаючи знати, як усе обернеться, цілком злившись із теперішньою миттю — з Грецією, з цим загубленим серед морів острівцем, з цими двома цілком реальними німфами.

Ми вийшли на берег, витерлися й уклалися на килимки. На одному — я й Жулі, що зразу ж взялася намазуватися кремом для засмаги. На другому, якнайдалі від нас, лягла долілиць Джун, сперши голову на руки й дивлячись у наш бік. Мені згадалася школа, затуркані учні й понурі педагоги, нестерпний брак жіночого товариства й природної чуттєвости в шкільному житті. Ми знову заговорили про Моріса. Почепивши темні окуляри, Жулі перекинулася на плечі. Я й далі лежав, спершись на лікоть.

Нарешті запала тиша, нас зморило випите вино й снодійна спека. Розстібнувши ззаду на собі ліфчика, Джун скинула його й поклала на каміння поряд, щоб сох. Поки вона простягала руку, я зиркнув на її оголені груди й на довгу золотисту спину, відділену від струнких ніг вузькою тугою синьою стрічкою. На шкірі не видно білих місць, груди такої самої барви, як і решта тіла. Мабуть, ця дівчина дуже часто засмагала без купальника. Цей рух був невимушений і природний. Поки вона влягалася лицем до нас, мої очі блукали в морській далині. Я знову оторопів. Тут уже не тільки останній крик моди, але й дуже вільна поведінка, що на багато років випередила час. Муляло прикре відчуття, що Джун видивляється на мене, спостерігає й пропонує порівняти її з сестрою. За якусь хвилину вона трохи змінила позу й повернула голову в інший бік. Подивившись на брунатну постать, я перевів погляд на Жулі поруч, а тоді ліг навзнак і помацав за її долонею. Її пальці сплелися з моїми, стискали їх і провадили гру. Я заплющив очі. Пітьма, дві дівчини, віковічна гріховність Еллади.

Та через хвилину-дві прийшла кара за ці мрії. Ні з того ні з сього пролунало різке, дедалі гучніше торохтіння. У першу мить я, наполохавшись, подумав, що на віллі сталося лихо. А тоді розпізнав гуркіт, якого я ні разу не чув тут, на Фраксосі. У небі з’явився літак, очевидно, винищувач. Ми з Жулі сіли. Обернувшись спиною до нас, Джун трохи відірвалася від килимка. Винищувач летів дуже низько. Він вигулькнув з-за мису Бурані, ярдів чотириста від берега, і лютим шершнем майнув над водою до Пелопоннесу. Кілька секунд — і ось літак зник за мисом на заході. Ми встигли зауважити американські знаки на крилах. Принаймні я встиг, бо Жулі, здається, значно більше зацікавилася сестриними голими плечима.

— Оце так нахабство! — обізвалася Джун.

— Мабуть, він повернеться, раз уже побачив тебе в такому вигляді.

— Не будь аж такою святенницею.

— Ніколас і без того добре знає, що ми з тобою гарно збудовані.

Джун обернулася до нас. За згином руки було видно невелику звислу грудь. Вона прикусила губу.

— А я й не гадала, що у вас так далеко зайшло.

Жулі не зводила очей із моря.

— Нас не тішить ця вихватка.

— Тебе — ні, а Ніколаса, як бачу, тішить.

— Не викаблучуйся.

— Якщо йому вже одного разу випало неземне щастя побачити мене без…

— Джун!

Упродовж цієї короткої сварки Жулі ні разу не глянула на мене. А тепер поглядом виразно вимагала стати на її бік. Чудовий вигляд — збентежена й розсерджена красуня, неначе гладінь води з брижами. Вона докірливо зміряла мене оком як єдиного винуватця цього випадку.