Джон Фаулз - Маг

— Неймовірна історія.

— Ви ж нічого йому не кажіть.

— Певна річ, не скажу. — Помовчавши, Жулі криво всміхнулася. — Це ж у нього, либонь, невичерпний запас двійнят?

— Таких, як ви, — навряд. Навіть йому не вдасться знайти вам рівню.

— То що нам тепер робити? — спитала вона.

— Коли він мав повернутися? Чи то пак удати, що повернувся?

— Цього вечора. Принаймні вчора так сказав.

— Може вийти доволі цікава зустріч.

— Мене можуть звільнити за професійну непридатність.

— Я знайду вам роботу, — м’яко запевнив я.

Запала тиша, наші очі зустрілися. Я простягнув руку — зустрілися й долоні. І тіла, коли я обняв Жулі. Ми лежали на килимку — майже впритул. Я провів пальцем по її обличчі… заплющені очі, кінчик носа, обрис губ. Жулі поцілувала палець. Я пригорнув її й поцілував в уста. Вона відповіла, але ще відчувалася настороженість. І прагнення, і спротив водночас. Трохи відсунувшись, я милувався її личком. Здавалося, воно ніколи не набридне й завжди буде джерелом пожадання, спонукою до ніжности й піклування. На ньому жодної вади — ні зовнішньої, ні внутрішньої. Розплющивши очі, Жулі усміхнулася — сердечно, хоч досі стримано.

— Про що ти думаєш?

— Про те, що ти красуня.

— Ти справді не зустрівся зі своєю симпатією?

— А якби зустрівся, ти б ревнувала?

— Авжеж.

— Якщо так, то я не зустрівся.

— Б’юся об заклад, що обманюєш мене.

— Слово чести. Вона не змогла вибратися.

— А ти хотів з нею побачитися?

— Так. Задля співчуття — такого, яке почуваєш до безсловесної худобинки. Тільки для того, аби сказати їй, що нічого не вийде. Бо я продав душу одній чарівниці.

— Цілком конкретній чарівниці.

Я поцілував її руку, тоді шрам.

— Звідки він у тебе?

Жулі зігнула зап’ясток, глянула на нього й жартома надула губи.

— Мені було десять років. Бавилася в хованки, коли треба було робити домашнє завдання. Я забралася до повітки й зачепила якусь подібну до кийка штуковину, що висіла на кілочку. Затулилася рукою, ось так. А то була коса.

— Бідолашка.

Я ще раз поцілував зап’ясток, тоді притулився до Жулі. Відірвався від її вуст і знову вернувся, всіявши поцілунками очі, шию й плечі — аж до самого низу декольте. Ми вдивлялись одне в одного. В її очах ще було видно непевність, але вона помалу танула. Раптом Жулі опустила повіки й потяглася до мене, ніби їй було легше говорити поцілунками, ніж словами. Та коли ми відчули, що розчиняємось одне в одному, коли вже нічого іншого не існувало, крім наших поєднаних уст і тісно притулених тіл, нас отямив дзвінок. Він теленькав на віллі монотонно, розмірено і вперто, як на сполох. Сівши, ми засоромлено розглянулися навколо. Начебто нікого нема. Жулі взяла мене за руку, щоб глянути на годинник.

— Це, мабуть, моя сестра. Кличе на обід.

Я нахилився й поцілував її в маківку.

— Краще було б залишатися тут.

— Тоді вона піде шукати нас. — Жулі кинула на мене буцімто холодним оком. — До слова. Більшість чоловіків вважає, що Джун привабливіша, ніж я.

— Якщо це так, то вони телепні.

Дзвінок затих. Ми й далі сиділи поруч. Вона тримала мене за руку й розглядала її.

— Мабуть, оте, чого вони домагаються, легше дістати від неї, аніж від мене.

— Таке можна дістати від кожної дівчини. — Жулі й далі придивлялася до моєї руки, ніби до чогось зовсім не пов’язаного зі мною. — А чи дістав це від тебе отой твій колишній?

— Я хотіла, щоб так сталося.

— Що ж у вас не склалося?

Вона труснула головою, даючи зрозуміти, що це непроста справа. Однак спробувала пояснити.

— Я не дівчина, Ніколасе. Не в тому річ.

— Може, в тому, що ти побоювалася знову зазнати чогось прикрого?

— Побоювалася, що мене знову… використовуватимуть.

— Як саме тебе використовували?

Знову озвався дзвінок. Жулі усміхнулась.

— Це довга історія. Іншим разом.

Цмокнувши мене, вона звелася й узяла кошичок, а я склав килимок і накинув його на плече. Ми рушили до вілли.

Як тільки ми ввійшли в ліс, я краєм ока вгледів, що зліва, ярдів за сімдесят, майнув темний силует за гущею навислих гілок. За способом рухатися я розпізнав, хто це.

— За нами стежить цей чорний Джо.

Ми не спинилися. Жулі глянула в його бік.

— Нічого не вдієш. Не зважаймо на нього.

Спробуй-но не зважати на очі, що потайки спостерігають за нами ззаду, з-поза дерев. Далі ми йшли на віддалі одне від одного, обтяжені провиною. Одна частина мого єства презирливо нехтувала чуття цієї нібито провини. Що краще я пізнавав справжню Жулі, то штучнішими видавалися умови й обставини, які порізнювали нас двох. Друга частина — вічна дитина, плекана в обмані й лицемірстві, — мирилася з цим чуттям. У змові завжди є щось еротичне. Мабуть, варто було б мені розпізнати набагато реальнішу та вагомішу провину й запам’ятати інші очі, значно надійніше сховані в темному лісі підсвідомости. А може, попри мою позірну непам’ятливість вони таки залягли у споминах і приємно лоскочуть самолюбство. Збігло чимало часу, поки я втямив, чому автоперегонці й подібні до них люди мають хворобливу пристрасть до швидкої їзди. Бо ніколи не бачать смерти перед собою, натомість відчувають, що вона завжди ззаду. Щойно спинилися, аби подумати й одуматися, — вона вже їх доганяє.