Джон Фаулз - Маг

— До слова. Де ваш притулок?

— Ніколасе, я не можу вам його показати. Якщо за нами стежать, то зразу ж усе викриють.

— Чи далеко він?

— Ні, близько.

— То хоч скажіть, у якій місцині цей сховок. — Вона якось дивно збентежилася. І далі ховала очі. — Ану ж вам трапиться щось лихе.

Дівчина всміхнулася.

— Якби нам судилося щось гірше від смерти… Мабуть, досі воно вже сталося б.

— А чому мені не можна цього знати? Ви ж пообіцяли, що скажете.

— Я й далі обіцяю. Скажу, тільки не тепер. Я вас прошу. — Мабуть, вона відчула гострі нотки в моєму голосі. Торкнула мене за руку. — Вибачте. За цю годину я не додержала стількох обіцянок, що дала Морісові… Нехай хоч в одному не зламаю слова.

— Хіба це так важливо?

— Зовсім ні. Ось тільки він сказав, що хоче здивувати вас цим сховищем. Не знаю, як саме.

Я спантеличився. Ця відмова певним чином додавала правдивости її словам. Виняток, що підтверджує правило. Я навмисно перервав розмову. Виставив Жулі на пробу. Як відомо, брехуни не витримують мовчанки. Ця дівчина витримала.

— Чи спілкуєтеся з іншими людьми? — поцікавився я.

— Нема з ким. З Марією це безнадійна справа. Від неї, як і від Джо, обценьками не витягнеш слова.

— А з екіпажем яхти?

— Це звичайні собі греки. Навряд чи вони здогадуються, що тут діється. Чи сказала вам Джун про нашу підозру, що за вами шпигують у школі? — несподівано спитала вона.

— Хто?

— Якось Моріс обмовився, що ви цураєтеся вчителів і вони вас недолюблюють.

Мені зразу ж спав на гадку Деметріадес. Справді дивно, що цей природжений пліткар нікому ні слова не писнув про мої походи до «Бурані». Крім того, я таки цурався вчителів. Поза вчительською кімнатою бачився тільки з ним. А тепер мені полегшало на душі: я й Деметріадесу набрехав про побачення з Алісон. Не тому, що хитрував. Просто щоб не вислуховувати його масних жартів.

— Здогадуюся, хто б це міг бути.

— Ось ця Морісова риса стоїть мені впоперек горла — пристрасть підглядати. У нього на яхті є кінокамера. Ще й із телеоб’єктивом. І запевняє, що це задля птахів.

— Хай тільки спіймаю того старого лайдака на…

— Я ні разу не бачила цієї камери тут, на острові. Напевно, це котрі вже з ліку хитрощі з усіх його семи міхів.

Придивившись до Жулі, я зауважив ознаки внутрішньої боротьби й непевности. Ця дівчина немовби хотіла спровокувати мене на якийсь вчинок, що суперечив би багато чому сказаному в нашій розмові. Згадавши слова Джун про сестру, я пустився наздогад.

— І ви, попри все, хочете йти далі?

Вона труснула головою.

— Не знаю, Ніколасе. Сьогодні хочу. Завтра, може, й перехочеться. Досі мені таке ні разу не траплялося. Якби я керувалася здоровим глуздом і вийшла з гри, то, цілком певно, ніколи вже не спізнала б нічого подібного. Хіба ні? Ви ж це усвідомлюєте.

Нарешті я впіймав її погляд. Ось вона, відповідна мить. Ось воно, останнє випробування Жулі.

— А таки ні. Я ж знаю, що за попередні роки щось подібне вже спізнано принаймні два рази.

Приголомшена цією реплікою, Жулі хибно її витлумачила. Втупившись у мої усміхнені вуста, вона з розмаху сіла на п’яти.

— Хочете сказати, що ви тут… не вперше… — Вона затнулася. В очах вираз образи, розгублености й докору.

— Не я, а попередні викладачі англійської мови в цій школі.

Жулі й далі не розуміла.

— Вони вам розказали?.. І ви з самого початку все знали?

— Знав тільки те, що торік на острові діялося щось чудне. Як і позаторік. — Я пояснив, звідки я це дізнався, й зазначив, що стариган підтвердив ці відомості. Пояснюючи, я уважно спостерігав вираз на її обличчі. — Він також сказав, що ви обидві були тут. І зустрічалися з тими двома.

Обурена дівчина видивлялася на мене.

— Але ж наша нога ніколи тут не…

— Знаю.

Вона відвернулася до моря.

— Моріс таки нестерпний. — Знову подивилася на мене. — І ви весь час підозрівали…

— Не в усьому підозрівав. Одразу розпізнав, що принаймні в одному старий набрехав.

Описавши Мітфорда, я розповів, як він, зі слів Кончіса, закохався в Жулі. Вона раз у раз ставила питання. Хотіла знати кожну подробицю.

— І ви справді не знаєте, що тут діялося з вашими попередниками?

— У школі вони, цілком певно, ні з ким не ділилися враженнями. Мітфорд туманно натякнув мені про почекальню, ото й усе. Я написав йому. Поки що не дістав відповіді.

Спіймавши мій погляд, Жулі за мить потупилася.

— Як на мене, це свідчить, що кінець випаде не таким уже й страшним.

— Сам себе в цьому переконую.