Джон Фаулз - Маг

Ми наближалися до колонади. Із залитих сонцем сходів звелася голонога дівчина в цеглястій сорочці.

— Я вже гадала без вас почати. Живіт підвело з голоду.

Під розстібнутою сорочкою було видно темно-синє бікіні. На ті часи нове й незвичне слово, як і сам крій купальника. Правду кажучи, досі я бачив бікіні тільки на газетних знімках, а тепер оторопів… голий пупок, стрункі ноги, брунатно-золотиста шкіра й допитливі очі на додачу. Побачивши цю юну середземноморську богиню, Жулі поморщилася, а та тільки усміхнулася ще ширше. Йдучи за нею до стола, поставленого в тіні аркади, я згадав був сюжет «Трьох сердець», але зразу ж прогнав цю думку з голови. Джун вийшла за ріг колонади, гукнула Марію й повернулася до сестри.

— Вона щось говорила про яхту. Я заледве вловила кілька слів.

Ми сіли. Прийшла Марія й заговорила з Жулі. Я майже все розумів. О п’ятій прийде яхта й забере дівчат. Саму Марію Гермес повезе переночувати в селі. Їй треба до зубного лікаря. «Молодому панові» належить повернутися до школи, бо на ніч віллу замкнуть. Жулі спитала, куди попливе яхта. Ден ксеро, деспіна. Не знаю, панночко. Повторивши: «о п’ятій», ніби в цьому полягала вся суть повідомлення, служниця звично вклонилася й рушила до хатини.

Жулі переклала сестрі цю новину.

— Невже так і мало бути за сценарієм? — спитав я.

— Я гадала, що ми залишатимемося тут, — відповіла Жулі. Повагавшись, глянула на Джун, вона — на мене, а тоді іронічно звернулася до сестри:

— То як воно: довіряємо йому, а він нам?

— Так.

Джун вищирилася.

— Що ж, ласкаво просимо, Піпе [166] Ліричний герой, від імени якого ведеться оповідь у романі Чарлза Діккенса «Великі сподівання», безнадійно закоханий в Естеллу, названу дочку міс Гавішем. .

Розгубившись, я глянув на Жулі.

— Ви ж ніби казали, що в Оксфорді вивчали англійську літературу, — шепнула вона.

Між нами зненацька лягла тінь колишньої підозрілости. Спохватившись, я набрав повні груди повітря.

— Самі тобі літературні ремінісценції, — усміхнувся я. — Міс Гавішем знову вирушає на прогулянку?

— З Естеллою.

Я водив очима по них двох.

— Це ви всерйоз, дівчата?

— Це наш ходовий жарт.

— Не наш, а твій, — заперечила Жулі.

— Ми вмовляли Моріса взяти на озброєння цей жарт, — сказала Джун. — Безуспішно. — Вона сперлася ліктями на стіл. — А тепер скажіть мені, яких мудрих висновків ви дійшли удвох.

— Ніколас розповів мені щось неймовірне.

Мені знову випала нагода пересвідчитися, що сестри не сподівалися від старого такої дволичности. Джун не так здивувалась, як обурилась. Поки ми вкотре обговорювали всі випадки, я зробив відкриття, до якого легко міг дійти й раніше, порівнявши їхні імена: з двох близнят Джун народилася першою. Зрештою, ця різниця в часі відчувалася вже в тому, що старша сестра поводилася з Жулі по-опікунському. Причина цього полягала у відкритості характеру й кращому знанні чоловічої психології. На розподілі ролей у спектаклі відбилася дійсність: одна з близнят цілком нормальна, а друга трохи далі від норми, або ж одна міцніша духом, а друга слабша. Я сидів між ними, відвернувшись до моря. Пильнував, чи не промайне десь потайний спостерігач. Однак якщо він і шпигував, то ховався добре. Дівчата стали випитувати мене про моє минуле.

Отож ми говорили про Ніколаса та його батьків, про амбіції й невдачі цього молодика. Я свідомо вів мову про себе у третій особі, бо змальовував свій вигаданий портрет — жертву обставин, в якій поєднувалися приваблива безпутність і притаманна вже від народження порядність. Про Алісон згадалося побіжно. Я звинуватив сліпий випадок, долю й певною мірою дівочу привабливість; а однак наголосив на тому, що завжди був у пошуках чогось кращого. Зрештою, скопіювавши Жулі, я дав зрозуміти, що не хочу вдаватися в подробиці. Давно минула й забута справа, бліда й блякла порівняно із сучасністю.

Наш довгий обід, смачні страви й рецина, суперечки та здогади, питання сестер, фізичне відчуття їх обох — одягненої й майже оголеної, дедалі тісніша близькість із ними (в оповідях дійшло до батька, до дитинства під знаком чоловічої ексклюзивної школи, до матері; сестри навперебій згадували історійки про мамину наївність) — усе це справляло враження розкішної натопленої кімнати, до якої входиш після далекої подорожі крізь холоднечу й насолоджуєшся еротичним теплом від каміна. Насамкінець Джун скинула сорочку. У відповідь Жулі показала язика, й це викликало сестрину поблажливу усмішечку. Годі було відірвати погляд від цього оголеного дівочого тіла. Верхня частина бікіні майже не затуляла грудей, а нижня трималася на стегнах тільки завдяки білим стрічечкам, крізь які просвічувала шкіра. Я розумів, що Джун спокушає мене своїм виглядом і буцімто невинно фліртує… Мабуть, невеличка помста за те, що її так довго тримали за кулісами. Якби чоловіки мали звичку муркотіти, як коти, я, напевно, так і зробив би.