— Я поставлю Морісові умову. Хай вибирає: або Джо, або ми, — сказала Жулі.
— Я це сказала ще кілька тижнів тому.
— Знаю.
— То ви балакали, а він підслуховував?
Жулі потупилася й густо зашарілася.
— Не те що балакали…
Співчутливо всміхнувшись мені, Джун здобулася на ласку й теж опустила очі.
— Мені аж свербить повернутися туди й… — обізвався я.
Але сестри були рішуче проти. Повернувшись до наших килимків, ми хвилин п’ять обговорювали цей прикрий випадок, крадькома спостерігаючи за дверима каплички. Ніби все було так, як і раніше, однак ця місцина видавалась оскверненою. З маленької білої споруди сіялася невидима чорнота й затьмарювала сонячне проміння, краєвид і весь пополудень. А в мене на додачу ще розчарування від невгамованої жаги… але тут уже нічого не вдієш. Ми вирішили повернутися на віллу.
Біля хатки ми застали Марію й Гермеса — погонича осла, що спокійно сиділи на дерев’яних ослонах і балакали. Вона сказала, що підвечірок уже на столі. Ці двоє приглядалися до нас — істот, таких далеких від простого сільського світу, таких чужих, що з ними не може бути порозуміння. Ні з того ні з сього Марія чомусь тицьнула пальцем у море й мовила кілька незрозумілих грецьких слів. На морі ми нічого не побачили.
— Вона каже про військову флотилію, — пояснила Жулі.
Підійшовши до краю жорствяного майданчика й придивившись, ми розгледіли на обрії низку сірих кораблів, що плили у східному напрямку — від Малеї до Скіллі. Авіаносець, крейсер, чотири есмінці та ще одне судно йшли до якоїсь новітньої Трої. Тепер зрозуміло, чому той літак-винищувач так брутально порушив нам спокій.
— Напевно, це остання Морісова штучка, — припустила Джун. — Розбомбити нас на шмаття.
Ми засміялися, хоча й було моторошно від цих сірих, наче хмари, примарних обрисів на блакитному обрамленні планети. Смертоносні машини з тисячами чоловіків на борту, охочих жувати ґумку й носити в кишені ґумові презервативи, пройшли повз нас на відстані не тридцяти миль, а тридцяти років. Ми немовби задивилися не на море, а на прийдешній світ, у якому вже немає місця Просперо, приватним володінням, поезії, фантазії й присягам у коханні… Стоячи між дівчатами, я гостро відчув нетривкість чудного Кончісового почину, такого ж перебіжного, як і сам час. Знав, що мені вже ніколи не випаде така пригода. Я б пожертвував усю решту свого життя, аби тільки нескінченно тривав і незліченно повторювався цей пополудень. Щоб був він замкненим кόлом руху, а не прудким коротким кроком, якому нема вороття.
За чаєм моя ейфорія розвіялася до решти. Дівчата зайшли до вілли переодягтися. Невдовзі мала надійти яхта, й наша розмова стала кваплива та плутана. Сестри ніяк не могли вирішити, що робити далі. Припустили навіть, що можна було б податися на той бік острова й там поселитись у готелі. Кінець кінцем ми постановили дати стариганові ще один шанс. Хай у наступні вихідні з’ясується, що він надумав. Ми ще обговорювали це рішення, коли я зауважив удалині ще якесь судно. Воно йшло навколо мису з боку Нафпліона.
Сестри розповідали мені про яхту, про її розкіш — непідважний доказ Кончісового багатства, якби хтось ще та й сумнівався. І все одно мені забило дух від такої картини. Ми знову вийшли на край майданчика, звідки був кращий огляд. Дизельна двощоглова яхта помалу плила під спущеними вітрилами. Довгий білий корпус, над палубою на носі й на кормі видніють дахи кают. З флаґштока на кормі ліниво звисає грецький прапор. П’ять-шість синьо-білих постатей — очевидно, матросів. З віддалі мало не півмилі не розпізнаєш облич.
— Гм, як на в’язницю… — сказав я.
— Ти б глянув під палубу, — перебила Джун. — У нашій каюті на столику стоять французькі парфуми восьми сортів.
Судно майже зупинилося. Три матроси біля шлюпбалки готувалися спустити на воду невеликий ялик. Завила сирена, щоб ми не проґавили прибуття. Суто по-англійському я почував і колючу заздрість, і дуту погорду. В самій яхті нема нічого вульгарного, а ось володіти нею — це, як на мене, вульгарно. І все ж я пустився уявляти себе на її борту. Ні разу в житті мені не випадало потрапити у світ товстосумів. Я мав в Оксфорді кількох заможних знайомців, як-от Біллі Вайт, але дома в них не бував. І я таки заздрив цим двом сестричкам. Їм набагато легше, врода — це цілком достатня перепустка у світ багатіїв. Ну а здобувати гроші — це вже чоловіче діло, для якого треба бути справжнім мужчиною. Мабуть, Жулі відчула мої думки. Вже під колонадою, коли сестри збирали речі в дорогу, вона несподівано схопила мене за руку й потягла всередину вілли, якнайдалі від очей і вух Джун.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу