— Це тільки на кілька днів, — сказала Жулі.
— Мені вони видаватимуться роками.
— Мені теж.
— Я все життя чекав на зустріч з тобою.
Вона опустила очі. Ми стояли дуже близько одне від одного.
— Я знаю.
— Чи почуваєш те саме, що й я?
— Сама не тямлю, що я почуваю, Ніколасе. Одне тямлю — мені хочеться, щоб ти й далі носив у собі таке почуття.
— Коли ви повернетеся, ти б не змогла якогось вечора вибратися звідси?
Глянувши на відчинені двері, Жулі подивилася мені у вічі.
— Не те що я не хотіла б, але…
— Я міг би звільнитись у середу. Ми б зустрілися біля каплички. Не в ній, а знадвору.
Вона старалась охолодити мій запал.
— Не знати, чи ми повернемося до середи.
— Я все одно прийду. Коли стемніє. Буду чекати до півночі. Вже краще, ніж кусати собі лікті в цій клятій школі.
— Я спробую. Якщо зможу. Якщо ми повернемося.
Поцілунок у нас вийшов якийсь увірваний, запізнілий, несправжній. Ми вийшли надвір. Джун, що сиділа за столом, зразу ж кивнула в бік жорствяного майданчика. За ним, на стежині, що вела до Кончісового пляжу, вже чекав негр у чорних штанах і джемпері, в чорних окулярах. Знову завила сирена. Заторохтіла маленька моторка, що швидко підпливала до берега.
Джун простягла мені руку, я побажав сестрам щасливої подорожі. Стояв і дивився, як вони йдуть по жорстві, зодягнені в рожевих платтячках, в блакитних панчохах, з кошичками в руках. Негр, не чекаючи, поки дівчата наблизяться до нього, обернувся й рушив стежкою, цілком певен, що вони підуть куди треба. Коли їхні голови зникли з очей, я підійшов до стежки. Моторка причалила до молу. Невдовзі там з’явилася темна постать, а за нею — дві рожеві. У човні сидів матрос, зодягнений у білі шорти й синю безрукавку з червоним написом на грудях. Неможливо прочитати з такої відстані, але цілком певно, що це назва яхти — «Аретуза». Матрос допоміг дівчатам зійти в моторку, тоді в неї скочив негр. Я зауважив, що він сів на носі човна, за їхніми плечима. Човен рушив. Мабуть, сестрички помітили мене, бо щойно всілися — помахали руками. Ще раз це зробили на виході із затоки, коли моторка набрала швидкости, прямуючи до нерухомої яхти.
Полудневе море простяглося на дев’яносто миль, до самого Криту. Майже не видно флотилії. Клапоть бурої, випаленої землі на уступі скелі розтяла чорна, дедалі довша тінь кипариса. День умирав. Я почувався обділеним долею як людина і як мужчина. Хоч і не сподівався, що цього тижня вдасться зустрітися з Жулі, а таки плекав надію — завдяки глибинному нуртуванню, завдяки передчуттю, яке буває у грі в покер, коли треба одної-єдиної карти для цілком певного виграшу.
Я повернувся до вілли. Тут мене чекала Марія, якій треба було все позамикати. Не варто її випитувати. Безнадійна річ. Спакувавши в сумку свої речі, я вийшов із спальні. Надворі побачив, що моторку вже піднімали на борт. Яхта рушила, описала велике півколо й узяла курс на південь Пелопоннесу. Кортіло постежити за нею, поки вона зникне з поля зору, але на думку спало, що з палуби за мною теж стежать. Та ні, не варто цього робити, бо інакше в очах того спостерігача я видаватимуся безутішним нещасником, що після кораблетрощі опинився на безлюдному острові.
За кілька хвилин я пустився в дорогу до своєї занудної каторги по той бік сну. Щось таке, як в Адама, вигнаного з раю… Ось тільки я не вірив у Бога й знав, що ніхто мені не завадить повернутися до райських кущів.
Спинаючись угору крутосхилами, я потерпав від неминучого похмільного відлуння всіх подій минулого дня. Не сумнівався в щирості почуттів, яку Жулі довела своїм тілом, а однак не виходили мені з голови питання, які конче треба було їй поставити. Ніяк не забувалося те, що я кілька разів мало не повірив у баєчку про шизофренію. У цій баєчці нізащо не знайдеш кінців, натомість історії, почуті сьогодні від Жулі, неважко перевірити на правдивість. Скидається на те, що сéстри й досі ладні ставити Богові свічку, а чортові кочергу. Тобто Жулі хоч і захоплюється мною, але завжди готова напустити туману на своє теперішнє та минуле. Тож на наступній зустрічі з Кончісом було б добре показати йому, що я не тільки знаю всю правду про сестер, але ще й можу її підтвердити завдяки незалежним джерелам за межами Фраксосу.
Ще того самого недільного вечора я у своїй кімнаті скомпонував три послання — місіс Гоумз із Серн-Аббаса, містерові П. Дж. Ферну з банку Барклі й директорці класичної школи, в якій вчителювала Жулі. У першому листі я пояснив матері Джун і Жулі, що познайомився з її дочками під час підготовки до фільмування. Написав також, що місцевий сільський учитель попросив мене підшукати в Англії сільську школу, з учнями якої могли б листуватися його вихованці. Тож Джун і Жулі порадили через їхню маму зв’язатися зі школою в Серн-Аббасі — причому терміново, бо незадовго закінчиться семестр. У другому листі повідомлено про моє бажання відкрити рахунок у банку за рекомендацією двох постійних клієнток банківського філіалу. В третьому я подав себе директором нової англійської школи, яку восени мають відкрити в Афінах і на вчительську роботу в якій претендує міс Джулія Гоумз.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу