Джон Фаулз - Маг

— Він не запливає сюди на цій яхті?

— Зазвичай вона стоїть у Нафпліоні.

— Де ви мешкали в Афінах? У нього вдома?

— Мабуть, у нього там нема свого будинку. Принаймні так каже. Ми зупинилися в готелі «Ґранд-Бретань».

— Контори теж нема?

— Нема, — Джун, досадуючи сама на себе, стисла губи. — Але ж нам сказали, що в Греції фільмуватимуть пленери, а інтер’єри — в Бейруті. Він показав ескізи декорацій… Ніколасе, для нас світ кіно був новиною. Якби ж то ми не були такі наївні й збуджені хорошою нагодою… А він ще познайомив нас із двома членами знімальної групи. З актором-греком, що мав грати роль поета. І з директором картини. Теж греком. Ми разом повечеряли… Вони нам сподобалися. Весь час розмовляли про фільм.

— А ви не спробували розвідати, що це за люди?

— Ми затрималися в Афінах усього на два дні, а тоді разом із Морісом відплили на яхті. Ті двоє мали приїхати сюди.

— Але так і не приїхали?

— Відтоді про них ні слуху ні духу. — Жулі висмикнула нитку з рубця сукенки. — Правду кажучи, нас дивувало, що роботу над фільмом не рекламують, мало не засекречують, але в Моріса й на те знайшлася готова відповідь. Мовляв, у Греції досить обмовитися, що хочеш зняти кінофільм, — зразу матимеш на голову сотні охочих найнятися статистами.

У цих краях трапився випадок, що підтверджував слушність такої відповіді. Зо три місяці тому на Гідрі працювала грецька знімальна кіногрупа. Двоє з нашого шкільного допоміжного персоналу втекли туди, сподіваючись найнятися на роботу. Зчинився скандал і не влягався добрих кілька днів. Я не сказав про це Жулі, лишень значуще підсміхнувся.

— Отже, ви приїхали на острів.

— Після чудової подорожі. І тут почалося суще божевілля. Не минуло й двох діб. Ми враз відчули, що Моріс трохи змінився. Джун і я зблизилися з ним під час круїзу… Мабуть, нам бракувало батька, що загинув у сорок третьому. Звичайно, Моріс не міг його замінити, зате ми неначе знайшли омріяного дядечка. Провівши втрьох стільки часу, ми відчували, що йому можна довіряти. Ці незабутні вечори на яхті. Безконечні дискусії. Про життя, кохання, літературу, театр… про все. Та досить було спробувати дізнатися про його минуле, зразу ж ніби завіса спадала. Знаєте, є події та факти, які можна правильно зрозуміти, тільки дивлячись на них у минулому часі. Як би це сформулювати… На яхті все було цивілізовано й культурно. А тут ми раптом ніби стали його власністю. Ніби перестали бути гостями.

Жулі знову шукала мого погляду, ніби побоювалася осуду за те, що знайшла в старигані щось позитивне. Спершись на лікоть, вона стихла. Раз у раз відкидала з обличчя розвіяне вітром волосся.

— Мені знайоме таке відчуття.

— З самого початку… нам захотілося оглянути село. Але Моріс не дозволив. Мовляв, треба знімати кіно тихо, без зайвого розголосу. Вийшло аж надто тихо. Нема генераторів, юпітерів, усієї потрібної машинерії. Нема самих кіношників. І постало відчуття, що Моріс за нами стежить. Почав якось дивно усміхатися. Ніби він знає щось таке, чого нам ніколи не осягти. І вже не вважає за потрібне це приховувати.

— На собі я теж таке відчув.

— Пополудні наступного дня Джун — я саме задрімала — вирішила прогулятися. Підійшла до брами, а тут раптом цей безсловесний негр — досі ми його ні разу не бачили — заступив їй дорогу і не пропускає. Не дає пройти й не відповідає на питання. Джун остовпіла. Потім прибігла, розбудила мене, й ми рушили до Моріса. — Жулі подивилась мені у вічі. — І тоді він сказав. — Вона глянула на килимок. — Не відразу. Побачив, що ми… Спершу заходився випитувати, як на іспиті. Чи припустився він хоч найменшої нетактовности, чи затримав хоч раз виплату, обумовлену контрактом, чи за час круїзу наші стосунки не були… і так далі, самі знаєте. А тоді виклав усе начистоту. Так, із фільмом він ввів нас в оману, але не зовсім. Йому справді потрібні послуги талановитих й інтелектуальних — сам так висловився — молодих актрис. Мусимо його вислухати. Присягався, що коли його пояснення нас не переконають…

— То можете поїхати додому.

Жулі кивнула.

— Отож ми мали необережність вислухати. Це тривало кілька годин. Коротко кажучи, Моріс справді цікавиться театром, і ліванська студія належить таки йому, але передусім він лікар. Спеціалізується в психіатрії. Навіть похвалився, що був учнем Юнґа.

— І мені таке сказав.

— Я дуже мало знаю про Юнґа. Гадаєте, що…

— Мене він переконав.

— Нас, зрештою, теж. Насилу. Казав, що з нашою допомогою перейде межу, яка відділяє нас від нового світу. Цей світ складається з двох рівних часток — мистецтва і науки. Унікальний психологічний і філософський досвід. Небувала мандрівка в підсвідомість людини. Це його слова. Нас, звичайно ж, цікавило, що саме криється за цими пишномовними фразами й чого він від нас хоче. Тут він уперше згадав ваше ім’я і сказав, що хоче створити ситуацію, в якій Джун і мені дістануться ролі, схожі на ті, що описані в повісті «Три серця». А ви, самі того не знаючи, зіграєте грецького поета.