Джон Фаулз - Маг

Я розглянувся за зеленою брошуркою з медичними статтями. Тут, у спальні, її не було. Ще й цього ключа мені відібрали.

Мені запам’яталася велика пишнота. Либонь, ще більша зіслизла з пам’яті. Добро і зло такого багатства — ці дві речі спонукали мене кілька хвилин сидіти, обхопивши голову долонями й розриваючись між обуренням і вдячністю.

Вмившись і придивившись до себе в дзеркалі, я зійшов долу, де мовчазна Марія подала мені каву. Звісно, Кончіс носа сюди не поткне, а Марія ані словом не прохопиться. Нема чого тут пояснювати, все задумано так, щоб я тривав у сум’ятті аж до наступного візиту.

Повертаючись до школи, я пробував осягти пережите й втямити, чому в цих враженнях, попри їх яскравість і красу, є щось зловісне. Під ранішнім сонцем, серед прекрасних краєвидів не вірилося, що на землі взагалі є щось зловісне й понуре, але прикре відчуття ніяк не миналося. У ньому був присмак не тільки приниження, а й передчуття нової небезпеки, темних чудних справ, у які не варто встрявати. Тепер острах Жулі перед Кончісом видавався набагато вмотивованішим, ніж його співчуття до неї як пацієнтки. Це ще питання, чи вона справді шизофренічка, а ось він справдешній гіпнотизер. З цього можна було б припустити, що вони не змовилися морочити мене гуртом. Я гарячково заходився вигрібати з пам’яті все, що діялося між мною та Кончісом, аби з’ясувати, чи не гіпнотизував він мене й раніше, без мого відома.

Навернулася гірка гадка, що ще вчора пополудні в розмові з Жулі я порівняв своє чуття реальности з тяжінням Землі. Нині ж, як той астронавт, борсаюся в невагомості безуму. Згадався стан Кончіса, схожий на транс, під час сцени з Аполлоном. Невже все побачене стариган навіяв мені під гіпнозом? А може, приспав мене, коли я опинився в місці, підхожому для появи Фоукса? Та чи справді стояли під ріжковим деревом чолов’яга й дівчинка? І навіть Жулі… ні ж бо, досі відчувається дотик її пружної шкіри й непіддатливих уст. Я знову стою ногами на землі. Ось тільки хилитаюся.

І виводить з рівноваги не лише те, що я опинився під Кончісовим навіюванням. Подібно, хоча трохи делікатніше мене гіпнотизувала дівчина. Я завжди вважав (не тільки через мій цинізм), що вже за десять хвилин після знайомства мужчина і жінка добре знають, чи хочеться їм лягти разом у постіль. Кожна хвилина понад ті перші десять стає своєрідним податком, який варто заплатити, коли товар справді привабливий, але в дев’яноста відсотках випадків дуже скоро виявляється, що така оплата геть зайва. Йшлося не тільки про те, що з Жулі передбачався високий рахунок. На додачу вона похитнула підвалини моєї теорії. Дух піддатливости оповивав цю дівчину так само, як незачинені двері, що дожидаються, коли їх нарешті розчахнуть. Однак темнота за ними стримує тебе від того, щоб увійти. Таку стриманість почасти можна пояснити тугою за вимерлим типом лоуренсівської жінки, яка поступається мужчині в усьому й сильніша від нього тільки своєю вродою і темною загадковістю: іскрометний, жвавий самець і каламутна, млосна самиця. У цьому гермафродитському двадцятому сторіччі так перехнябилися й поплуталися сутності двох стáтей, що повернутися до ситуації, в якій жінка поводиться справді по-жіночому, а чоловікові належить показати себе справжнім мужчиною, — це щось таке, як після тісного безликого сучасного помешкання опинитись у старовинній просторій кам’яниці. Досі мені часто кортіло плотських утіх, а нині запраглося кохання.

Весь цей ранок я вів уроки так, ніби й далі був на сеансі гіпнозу, в напівсні розмаїтих здогадок. Кончіс уявлявся мені то літератором-психіатром, який творить романи не словами на папері, а людьми в дійсності, то розумним, але дуже розпусним стариганом, то жартівником понад усі жартівники, то втіленням Свенґалі. І кожна з цих іпостасей зачаровувала мене… а що вже образ Лілі у виконанні Жулі — чи то скуйовдженої вітром, чи то заплаканої, чи то поважної під час нашої першої розмови у світлі лампи, в тонах слонової кости… Я не вдавався до самообману, не заперечував, що піддався магії «Бурані». Якась сила магнітом тягла мене крізь шкільні вікна до небесної блакиті над хребтом острова, до місця, де я прагнув бути. Оливкові обличчя й чорні чуприни школярів, запах крейдяного пилу й чорнильна ляпка, що колись лягла тестом Роршаха на моєму столі, — усе це видавалось окутаним імлою й визбутим матеріальности, якоюсь завадою на прокладеній крізь чистилище дорозі до раю.

Після обіду до мене завітав Деметріадес, спраглий вивідати, хто така Алісон. Почувши відмову, став правити сороміцькі й заяложені грецькі анекдоти про помідори та огірки. Спершу я послав його к бісу, а тоді випхав із кімнати. Він надусався й весь тиждень бокував від мене. І хай собі. Принаймні не плутатиметься під ногами.