Джон Фаулз - Маг

В Афінах панували пил і посуха, вохряне і сіро-буре. Навіть пальми здавалися знеможеними. Все людське в перехожих укрилося за почорнілою шкірою й ще чорнішими окулярами. До другої години дня місто безлюдніло, порожніло, віддане на поталу лінощам і спеці. Гепнувшись на ліжко в пірейському готелі, я подрімував у сутінку зачинених віконниць. Годі витерпіти в цьому місті. Після «Бурані» макітриться голова від повернення до сучасности з її машинерією та шарпаниною.

Мляво тяглися пополудневі години. Що ближче до вечора, то туманнішали мотиви зустрічі з Алісон. Зрозуміло одне — я вирушив до Афін тільки для того, аби попровадити свою подвійну гру з Кончісом. Учора під колонадою я вбачав в Алісон тільки пішака, яким можна зробити зустрічний хід, а тепер, за дві години перед зустріччю… та ні, нема й мови про те, щоб піти з нею до ліжка. Ані про те, щоб розповісти про події в «Бурані». Невідомо, навіщо я тут. Мені аж свербіло вшитися звідси й повернутися на острів. Не хотілося ні брехати, ні викладати правду.

А однак щось мене тут втримувало — якась дрібка цікавости почути, що там у неї, якась дещиця співчуття, якась тінь пам’яті про колишні почуття. Крім того, це побачення я трактував як нагоду виміряти глибину своєї закоханости в Жулі й розвіяти всілякі сумніви. Алісон уособлювала минулу й теперішню дійсність зовнішнього світу, і я міг нишком вивести це уособлення на поєдинок з моєю внутрішньою дійсністю, яку обумовили пригоди на віллі. Ну а щоб забезпечити антисептичність цієї зустрічі, я за довгу ніч на пароплаві придумав спосіб водночас розжалобити Алісон і тримати її на пристойній відстані від мене.

О п’ятій я вибрався з ліжка, взяв душ і зловив таксі до аеропорту. Посидів на лаві навпроти довгого прилавка для приймання замовлень, встав і відійшов убік, проймаючись, собі на досаду, хвилюванням. Повз мене прудко сновигали стюардеси, по-професійному стримані, причепурені й вродливі — схематичні й нереалістичні персонажі фантастичної повісти.

Шоста година, чверть на сьому. Я змусив себе підійти до прилавка, за яким сиділа грекиня в новенькій уніформі, із сліпучо-білими зубами й темно-карими очима. Кокетливий багатозначний погляд видавався доповненням до надмірного макіяжу.

— Я маю зустрітися з вашою співробітницею. З Алісон Келлі.

— Еллі? Її літак уже сів. Вона, мабуть, переодягається.

Службовка взяла телефонну трубку, набрала номер і блиснула зубами до мене. У неї була бездоганна американська вимова.

— Це Еллі? — спитала вона. — Тут тебе чекають. Якщо зараз же не прийдеш, то доведеться мені тебе замінити. — Простягла мені слухавку. — Еллі хоче з вами поговорити.

— Передайте, що я почекаю. Нікуди не кваплюся.

— Він соромиться.

Мабуть, Алісон сказала щось веселе, бо ця дівчина всміхнулася. Поклала трубку.

— Зараз вона буде тут.

— Що вона сказала?

— Що ви зовсім не сором’язливий. Це просто спосіб приваблювати дівчат.

— Гм.

З-під довгих чорних вій вона кинула на мене те, що мало бути спокусливим викличним поглядом, й обернулася до двох клієнток. Богу дякувать, вчасно нагодилися.

Я ретирувався і став біля входу. На початку свого проживання на острові я сприймав великоміську метушню Афін як благодать, що зводить на бажані тори, донині звичні. А тепер ось відчув, що вже боюся її, гидую нею, хоча б ось цим перекиданням словами за прилавком, яке явно призначене перерости в оснащену презервативом забаву та стереотипний оргазм. О ні, я прийшов з іншого світу.

За хвилину-дві у дверях з’явилась Алісон, коротко, надто вже коротко підстрижена, в білій сукенці. Одразу ж усе пішло не так, як треба; я ж бо здогадався, що вона вбралася так зумисно, щоб нагадати про наше знайомство.

Блідіша, ніж було колись, Алісон скинула темні окуляри, зауваживши мене. Втомлена, під очима темні кола. Одягнена доволі непогано, фігурка цілком зграбна, хода легка, те саме обличчя ображеної дитини, ті самі очі, спраглі правди. Еге ж, ця дівчина колись наснажувала мене енергією десяти літаків, та тепер від Жулі мені дістається вдесятеро більше.

Алісон підійшла, ми злегка всміхнулись одне одному.

— Привіт.

— Привіт, Алісон.

— Вибачай. Як завжди, спізнилася.

Вона поводилася так, ніби ми розлучилися минулого тижня. Надаремно. Між нами стояло решето збіглих дев’яти місяців. Крізь нього просочувалися слова, але не почуття.

— Ходімо?

Я взяв її робочу сумку, й ми рушили до таксі. В машині вмостилися на краях заднього сидіння й ще раз оглянули одне одного.