Джон Фаулз - Маг

Собі на полегшу, я вже дізнався від Алісон, що цього літа вона весь день оглядала афінські пам’ятки.

— Не маю охоти на заїжджені туристичні маршрути. Придумай таке місце, куди ніхто інший не рипнеться. Щоб ми були там самі. — І швидко докинула: — Це через мою роботу. Мені набридли люди.

— Як ти ставишся до піших мандрівок?

— Я їх дуже люблю. Куди подамося?

— Та хоча б на Парнас. Залізти на нього, як гадаю, досить легко. Така собі довга піша прогулянка. Наймемо авто. А насамкінець відвідаємо Дельфи.

— На Парнас? — наморщила лоба Алісон, не здогадавшись, що воно таке.

— Це така гора. На ній гарцюють музи.

— Ой, Ніколасе!

Спалах колишньої Алісон, завжди готової стрімголов кинутися вперед.

Принесли барабульку, ми взялися до їди. Пожвавившись, аж розпалившись від ідеї здолати Парнас, Алісон, геть у всьому відмінна від Жулі, нарівні зі мною глитала рецину — фужер за фужером. Зрештою, у свій характерний спосіб призналася, що грає комедію.

— Я переборщую. Але це твоя провина.

— Якщо…

— Ніко.

— Алісон, якщо ти…

— Ніко, послухай. Минулого тижня я ночувала у своїй колишній квартирі. Вперше. Хтось ходив. Там, нагорі. І я плакала. Як ото сьогодні в таксі. Я б і зараз сплакнула, та не буду, — криво всміхнулася вона. — Вже від того тягне на сльози, що ми називаємо одне одного по імені.

— А чому б не називати?

— У нас такого ніколи не бувало. Ми настільки зблизилися, що імена стали зайві. Але я мала на увазі, що… та годі про те. Ось тільки будь зі мною трохи ласкавіший. Не роби такої осудливої міни на все, що кажу чи роблю, — мовила Алісон і твердим поглядом спонукала глянути їй у вічі. — Я така, яка є, нема на те ради.

Я кивнув, співчутливо скривився й торкнувся її руки, аби власкавити. Чого мені найбільше не хотілося, то це сварок, вибухів емоцій і ненастанних екскурсів у минуле.

За якусь хвилинку вона прикусила губу. Ми обмінялись усмішками — вперше за весь день щирими.

Я відпровадив Алісон до її номера й побажав на добраніч. Дістав сестринський поцілунок у щоку, на віддяку обхопив плечі так, ніби наділяв скарбом, ціну якому не скласти жодній жінці.

О пів на дев’яту ранку ми вже були в дорозі. Через перевал добралися до Фів, де Алісон купила собі міцні туфлі та цупкі джинси. Сяяло сонце, дув вітер, світило майже цілковитою пусткою шосе, а старий «понтіак», винайнятий напередодні ввечері, ще зберіг у моторі сяку-таку силу. Алісон цікавилась усім — людьми, краєвидами, статтями в моєму бедекерському путівнику 1909 року про місця, які ми проминали. Мене вже не дратувала ця суміш допитливости й невігластва, знайома ще з лондонських часів; тепер вона органічно доповнювала риси характеру Алісон — енергійність, щирість і товариськість. Однак мене, так би мовити, зобов’язував дратуватися стан справ, і я таки знайшов, до чого причепитися, — до життєрадісности, до вміння триматися на плаву, попри всі розчарування. Як на мене, їй належало бути трохи понурішою й значно сумнішою.

Принагідно Алісон поцікавилася, чи з’ясував я щось про почекальню. Не відриваючи очей від дороги, я збрехав: ні, це просто вілла, й невідомо, що мав на увазі Мітфорд. А тоді я перевів розмову на щось інше.

Ми мчали широкою зеленою долиною між Фівами та Левадією, серед баштанів і ланів пшениці. Біля самого міста через шосе тяглась отара овець, тож довелося загальмувати. Ми вийшли з машини. Отару пас чотирнадцятилітній парубчак у драній одежинці й у величезних військових черевиках. Разом із ним вівчарювала сестра, чорноока дівчинка років шести.

Алісон видобула кілька грудок ячмінного цукру, який роздають пасажирам. Дівчинка засоромилась і сховалася за брата. Зодягнена в зелену сукенку без рукавів, Алісон присіла навпочіпки й, ласкаво примовляючи, простягла малій, що стояла за якихось десять кроків. Зусібіч дзвеніли тронки, дитина витріщалася на мою супутницю, а я почав нервуватися.

— Як сказати, щоб вона взяла цукор?

Я заговорив до малої по-грецькому. Вона не зрозуміла моєї мови. Вирішивши, що нам можна довіряти, парубчак підштовхнув сестричку вперед.

— Чому вона так боїться?

— Бо виховується в глушині.

— Дуже миленька дитина.

Вкинувши грудку цукру собі в рот, Алісон простягла ще одну дівчинці, яку тим часом помалу, з легкими штурханцями допровадив брат. Дитина боязко сягнула по цукор, Алісон тут же взяла її за руку, посадила поруч і розгорнула обгортку. Підійшовши до них і ставши навколішки, вівчарик умовляв сестричку, щоб подякувала. Але вона мовчала й зосереджено смоктала ласощі. Алісон обняла її й погладила щоки.