Джон Фаулз - Маг

— То чим тоді журитися?

— Вона застерегла, що там страшенна холоднеча.

Важко було в таке повірити тут, у палючу полудневу спеку. Алісон взяла руки в боки.

— Ти пообіцяв мені пригоду. Хочу пригоди.

Я зиркнув на стареньку, тоді на Алісон, що зірвала з носа темні окуляри й, вдаючи з себе зух-дівку, обмацувала мене жорстким критичним поглядом. Хоч робила це задля жарту, та в її очах зачаїлася підозра. Якщо вчора здогадалася, що я ні за які скарби не заночую з нею в одній кімнаті, то здогадається і про те, що вона могла б одним подихом здути з моєї голови ореол цнотливости.

Тим часом бабуся окликнула чоловіка, що вів мула. Він ішов по хмиз — саме до притулку альпіністів. Алісон могла б примоститися на в’ючному сідлі.

— Спитай бабусі, чи можна мені зайти до хати, щоб одягти джинси.

Що ж, так нам судилося.

Довга стежка здіймалася зиґзаґами по кам’яному крутосхилі. Здолавши його, ми перебралися з приземленого світу на висоти Парнасу. По-весняному сіверкий вітер дув над розпростертою на дві-три милі лукою. За нею спиналася й щезала в білих пухнастих хмарах арка з чорних ялин та сірого підніжжя скель. Алісон злізла з мула, й ми попрямували по дерні поряд із погоничем. Від цього сорокарічного чоловіка з перебитим носом і задерикуватими вусами віяло духом незалежности. Він розповідав нам про життя чабанів під палючим сонцем, під крихкими колючими зорями й пронизливим вітром, на тлі безконечної безмовности, перебитої тільки дзенькотом тронок і криком тривоги при появі вовків чи орлів. Ні в чому не змінене за останні шість тисячоліть, це життя проминало в перераховуванні та доїнні овець. Цю оповідь я перекладав англійською. З першої миті прихильна до нашого супутника, Алісон звела понад мовним бар’єром міст взаєморозуміння на основі сексуальности й зичливости.

Погонич сказав, що трохи попрацював в Афінах, але «ден іпархі ісихія» — там ні тиші, ні спокою. Уподобавши це останнє слово, Алісон раз у раз повторяла «ісихія, ісихія». Він сміявся й виправляв вимову. Перебивав свою супутницю на півслові й диригував нею, як оркестром. Вона виклично зиркала на мене. Мовляв, ану, як тобі моя поведінка? Я вдавав байдужого. Хай там як, а мені припав до душі цей чолов’яга, один із чудових грецьких селюків, найнепокірніших і наймиліших із усього селянства Європи. Та й Алісон не могла не викликати симпатії за те, що теж прихилилася до нього.

По той бік луки, біля струмка, стояли дві каліви — халупи з нетесаного каменю. Звідси наш проводир мав піти іншою стежкою. Квапливо мацнувши у своїй перевішеній через плече червоній грецькій сумці й видобувши дві пачки фірмених сигарет, Алісон змусила його взяти цей подарунок.

— Ісихія, — сказав погонич. Я сфотографував його й Алісон, поки вони цілу вічність тисли одне одному руки.

— Ісихія, ісихія. Розумію, щό він мав на увазі. Скажи йому.

— Він знає, що ти розумієш. Саме за те й сподобав тебе.

Нарешті ми пустилися в дорогу на узліссі ялинника.

— Мабуть, вважаєш, що я дуже вже сентиментальна.

— Ні. Але досить було й однієї пачки.

— Не досить. Ціна моїх теплих почуттів до нього — не менш як дві пачки.

— Ісихія. Яке прекрасне слово, — сказала вона за якусь мить.

— Звучить як вирок.

Ми зійшли трохи вище.

— Послухай, Ніко.

Спинившись на кам’янистій стежці, ми принишкли. Почули тишу, ісихію й шумок у ялиновому верховітті. Алісон узяла мене за руку, й ми рушили. Стежка невпинно пнулася вгору — поміж дерев, через звеселені метеликами галявини, через підступні гряди, де ми кілька разів збилися з маршруту. Що вище забиралися, то холоднішало. Зникла в хмарі волога сіра гора — наша мета й дороговказ. Ми майже не говорили, бо бракувало повітря. Усвідомлення спільности наших зусиль, чуття поділеної на двох самоти, потреба дедалі частіше подавати Алісон руку, коли стежка оберталася грубими крутими сходами, — усе це ламало кригу нашої стриманости й навівало дух братерсько-сестринської приязні, а ми ним проймалися.

Близько шостої години ми добралися до верхнього краю смуги лісів, де стояв притулок — маленька кам’яна хижка без вікон. Над склепистим дахом стирчав димар, іржаві залізні двері всіяно рваними кульовими отворами — слідами по сутичці з комуністичними партизанами-андарте часів громадянської війни. Всередині ми побачили пічку, чотири лежанки, стосик старих червоних ліжників, лампу, пилку, сокиру, навіть пару лиж. Було враження, що сюди віддавна ніхто не заходив.