Джон Фаулз - Маг

— Я за те, щоб тут закінчити наш сьогоднішній похід.

Цю мою пропозицію Алісон знехтувала. Навіть відповісти не зволила, лишень вбралася в джемпер.

Над нами навис балдахін хмар, почалася мжичка, а за гребенем гори вітер сік, як в Англії після Різдва. Раптом нас окутало імлою, в її крутежі око сягало не далі, як на тридцять кроків. Обернувшись, я глянув на Алісон. Хоч у неї почервонів ніс і було видно, що дуже змерзла, а однак уперто тицьнула пальцем у котрий уже з ліку вкритий брилами схил.

Здолавши його, ми вийшли на сідловину, і сталося диво — проблисло небо. Немовби нагорода за пройдене невелике випробування туманом і холодом. Облиті скісним сонячним промінням хмари розсіювалися, й ось угорі відкрилися безмежні озера погідної блакиті. Невдовзі ми йшли на осонні. Перед нами простягалася широка, заросла травою котловина, обрамлена гостроверхими скелями й оздоблена пасмами снігу, що досі лежав на осипищах і в розколинах найкрутіших схилів. Всюди рясніли квіти — гіацинти, жовтогарячі айстри, темно-пурпурна альпійська герань, тирлич і ломикамінь. Вони буяли в кожній шпарині каменю, покривали кожну п’ядь землі. Нас неначе перенесло в іншу пору року. Алісон кинулась бігти. Оберталася й усміхалася, розпростерши руки, схожа на птаха, що ось-ось злетить. І знову бігла, по-дитячому підстрибуючи, зодягнена у блакить і синяву джинсів та джемпера.

Ліокура, найвища вершина Парнасу, дуже крута, й знаскоку на неї не зійдеш. Ми спиналися мало не рачки, доводилось раз у раз перепочивати. Біля самої вершини пролягали зарослі розквітлих фіалок, великих пурпурних квітів із делікатним ароматом. Нарешті ми, взявшись за руки, подолали останні ярди й стали на невеликому майданчику, де височіла, символізуючи вершину, складена з каменів пірамідка.

— Господи, — шепнула Алісон.

Перед нами майданчик обривався у безодню — дві тисячі футів тінистої порожнечі. Призахідне сонце досі нависало над обрієм, хмари зникли. Небо очистилося й набрало прозорої світло-лазурної барви. Наша вершина стояла самотою, жодна гора не застувала далечіні. Ми знялися в неймовірну вись, де земля й усе на ній суще осягли свого зеніту, безконечно далекого від міст, людей, усіляких клопотів і негараздів. Ми, очищені й просвітлені.

Під нами на сотні миль навкруги розкинулися гори, долини, рівнини, острови й моря. Аттика, Беотія, Арголіда, Ахея, Локрида, Етолія — серце одвічної Еллади. Надвечір сонячне проміння насичувало, пом’якшувало й облагороджувало всі барви. Темно-сині тіні на східних схилах і лілові — на західних, зеленкувато-бронзові долини, теракотова земля. Далеке сонне море димчасто-молочне, як старовинне голубе скло. За пірамідкою хтось з чудовою античною простотою виклав із камінців слово ΦΩΣ — «світло». Дуже влучно. Ця вершина ширяла у світі світла — і в прямому, і в переносному значенні. Цей світ не викликав ніяких почуттів, був надто вже великий, ясний, тихий і нелюдський. І раптом мене осінило, тілесну радість доповнила радість інтелектуальна. Я осягнув, що на власні очі бачу Парнас саме таким прекрасним, погідним і досконалим, яким його споконвіків вимріюють поети на землі.

Сфотографувавши панораму й себе самих на її тлі, ми сіли перекурити з підвітряного боку пірамідки й притулились одне до одного, щоб зігрітись.

Над нашими головами кракали гірські ворони, шарпані вітром — холодним і їдким, як лід і оцет. Згадалися простори, де мандрував мій дух під Кончісовим гіпнозом. Парнас подібний до них, але є різниця — тут усе наповнене красою безпосередности, невимушености й реальности.

Я крадькома глянув на Алісон, на яскраво-червоний кінчик її носа. Мужня дівчина. Якби не вона, ми не добралися б сюди, не опинився б під нашими ногами світ, не було б цього тріумфу — кристалізації всіх моїх почуттів до Греції.

— Ти таке щодня бачиш в ілюмінаторі, — обізвався я.

— Не таке. Нічого подібного.

За хвилину-дві Алісон сказала:

— За останні кілька місяців мені вперше випало щось таке гарне й чисте. Весь цей день. Все навколо. — Помовчавши, додала: — І ти.

— Перестань. Я ж тільки псую це враження. Ложка дьогтю.

— А я все одно не хотіла б, щоб тут замість тебе був хтось інший. — Вона задивилася в бік Евбеї. З обличчя сповз вираз прикрости, воно збайдужіло. Тоді перевела погляд на мене. — А ти?

— Як гадаю, з усіх моїх знайомих дівчат ні одна не змогла б так високо забратися.

Трохи подумавши, вона знову поглянула на мене.