Джон Фаулз - Маг

Алісон бурмотіла, вовтузилася, кусалася, вигойдувалася на мені — ці пестощі вона звала гаремними. Повелителька й рабиня водночас, знала, що мені таке подобається, як і всім мужчинам.

Пам’ятаю, як ми звалилися на лежанку — мулький солом’яник, шорсткі ліжники, як вона обхопила мене й поцілувала в уста так прудко, що я не встиг ухилитися, і зразу ж відвернулася. Пам’ятаю, як я поклав руку на пругкі вологі груди й Алісон притримувала її долонею. Пам’ятаю плаский гладкий живіт, слабкий аромат чистого, помитого дощем волосся. І раптом сон — такий наглий, що не дав часу на роздуми та міркування.

Прокинувшись уночі, я встав і напився води з відра. Крізь кульові отвори тяглися подібні до олівців промінці місяця, що тільки-но зійшов. Я нахилився над Алісон. Відкинувши край ліжника й оголивши одну грудь, розтуливши вуста, вона злегка похропувала, освітлена темно-червоними відблисками жару в печі. Юна і предвічна, невинна і порочна, жінка в усьому, передусім жінка.

У пориві ніжности й сердечности я постановив, — як ото часом люди спросонку постановляють учинити щось кардинальне, — що завтра викладу Алісон всю правду. Не для того, щоб висповідатися перед нею, а щоб пояснити: моя недуга набагато банальніша й страшніша, ніж сифіліс, і, на відміну від нього, невиліковна. Це вроджена манія сексуальної свободи. Стоячи над Алісон, я був близький до того, щоб зробити так, як їй хотілось, — доторкнутися до неї, зірвати покривало, навалитися на тіло, ввійти в нього й кохатися. Але ні. Я делікатно накрив їй груди, взяв кілька ліжників і рушив до сусідньої постелі.

Нас розбудив стукіт, двері прочинилися. У шпарину ввірвалося сонячне світло. Побачивши, що ми ще лежимо, прибулець залишився надворі. Я глянув на годинника. Доходила десята. Я одягнувся й вийшов. Пастух. Здаля подзенькувала тронками отара. Оперіщивши ґирлиґою двох великих вівчарок, що вищирялися на мене, він видобув із кишень кожушка обгорнуті листками щавлю головки сиру — нам на сніданок. За кілька хвилин вийшла Алісон, запихаючи блузку в джинси і мружачись від сонця. Ми поділилися з пастухом рештками грінок та апельсинів і зужиткували останні кадри фотоплівки. Гаразд, що він прийшов. Алісон уже вирішила, що повернулися наші колишні стосунки, і ця певність відображалася в її очах так само виразно, як чорним по білому. Вона зламала кригу, а мені належало скочити у воду.

Чабан звівся, потиснув нам руки й, відійшовши зі своїми лютими собацюрами, залишив нас наодинці. Алісон простяглася на осонні, на пласкій брилі, що правила нам за стіл. Ранок випав теплий, як у квітні, й не дуже вітряний, небо осліплювало блакиттю. Ген далеко дзвеніли тронки, ген високо співала пташка, голосом подібна до жайворонка.

— Я б хотіла залишитися тут назавжди.

— Мушу віддати позичену машину.

— Це я тільки мрію висловила. — Алісон задивилася на мене. — Сядь-но ось тут. — Ляснула долонею по камені. У прикипілих до мене сірих очах сама щирість і простодушність. — Ти вже пробачив мені?

Я нахилився, цмокнув її в щоку й опинився в таких міцних обіймах, що звалився на Алісон. Ми зашепотіли одне одному на вухо.

— Скажи, що ти цього хотів.

— Я цього хотів.

— Скажи, що ти й досі мене трішки кохаєш.

— Я ще й досі тебе трішки кохаю. — Вона вщипнула мені спину. — Досі дуже кохаю, — виправився я.

— І ти одужаєш.

— Умгу.

— І більш не ходитимеш до цих гидотних бабищ.

— Не ходитиму.

— Це ж нерозумно — платити, коли маєш усе задурно. А на додачу — кохання.

— Знаю.

Втупившись у її волосся, розсипане на камені за дюйм-два від моїх очей, я старався налаштуватися на признання. Але ж викласти таку правду — це все одно, що наступити на квітку, яку ліньки обійти. Я спробував встати — Алісон учепилася за плечі, й довелося дивитись їй у вічі. Якусь мить я зміг витримати її прямий, відкритий погляд, а тоді вивільнився, відвернувся й сів.

— Що сталося?

— Нічого. Просто цікаво мені знати, що це за підступний бог спонукав таку милу дитину, як ти, вбачати щось добре в такому лайні, як я.

— Згадалась мені одна річ. Гасло у кросворді. Трапилося мені кілька місяців тому. Ти готовий відгадати? — Я кивнув. — «У цій химерній жінці загубила свій порядок більша частина Ніколаса». Шість літер.

Трохи поміркувавши, я усміхнувся.

— Це речення закінчувалося крапкою чи питальним знаком?

— Моїми сльозами. Як завжди.

Над нами заспівав птах — порушив запалу тишу.