Джон Фаулз - Маг

— Вона тебе не тільки платонічно приваблює.

— Еллі, неможливо описати, як я себе ненавиджу в ось ці останні дні. Кільканадцять разів пробував усе тобі пояснити. Не хочу, щоб мене до неї вабило. Ані фізично, ані духовно. Ще місяць, ще три тижні тому я б не повірив, що це може статися. Сам не знаю, щó в ній таке. Слово чести. Знаю одне — я заворожений, зневолений усім, що там є. Не тільки нею. Діється щось неймовірне. І я в цьому… замішаний…

Моя тирада не справила ніякого враження на Алісон. Я повів далі.

— Мушу повернутися на острів. Через роботу. Я не вільний птах. Багато в чому обмежений.

Схиливши голову, вона стягувала насіння з билинок.

— Ось ця дівчина…

— Річ не в ній. Повір. Вона там відіграє дуже малу роль.

— То навіщо ж тоді весь цей цирк?

— Ти не розумієш. Я розриваюся надвоє.

— Вона вродлива?

— Усе було б набагато простіше, якби не те, що мені справді страшенно на тобі залежить.

— Вона вродлива?

— Так.

— І то дуже…

Я змовчав. Алісон затулила обличчя долонями. Я погладив її по теплому плечі.

— Вона зовсім інакша, ніж ти. У ній нема нічого від сучасної дівчини. Не можу пояснити. — Вона відвернулася. — Алісон, люба…

— Ти, мабуть, маєш мене за…

— Не будь смішною.

— Невже я тобі смішна?

Запала обтяжлива тиша.

— Послухай, я ж із шкури пнуся, щоб уперше за все своє паскудне життя повестися порядно. Так, мені нема виправдання. Якби я зустрів її завтра, то сказав би: «Кохаю Алісон, вона мене теж кохає, у нас з тобою нічого не може бути». Але ця перша зустріч трапилася два тижні тому. І я не можу не піти на наступну.

— Ти не кохаєш Алісон. — Вона дивилася вбік. — Тобто кохаєш, поки не трапиться заманливіший пердильник, ніж у мене.

— Не будь вульгарною.

— Я завжди вульгарна. По-вульгарному думаю. По-вульгарному говорю. Вульгарна лахудра. — Ставши навколішки, Алісон хапнула ротом повітря. — І що тепер мені робити? Зробити кніксен і вшитися?

— Якби ж то мій характер та не був такий непростий…

— Непростий! — пирхнула вона.

— Егоїстичний.

— О, це вже ближче до правди.

Ми замовкли. Повз нас насилу, вихилясами пролетіли два жовті метелики, зчеплені черевцями.

— Хочу одного-єдиного — щоб ти знала, хто я.

— Знаю, хто ти.

— Якби знала, то з самого початку відшила б мене.

— Весь час знала.

Алісон свердлила мене сірими холодними очима, я потупився. Вона звелася й пішла до води. Безнадійно. Нічого не вдасться налагодити й пояснити, вона ніколи не зрозуміє. Я одягнувся й відвернувся, поки вона мовчки вбирається.

— Ради бога, ані слова більш. Бо не витримаю, — сказала вона, давши собі лад.

О п’ятій ми виїхали з Арахови до Афін. Я двічі пробував поновити розмову про нас двох, але вона мене обривала. Все, що можна було сказати, сказано. Всю дорогу вона мовчки сиділа й думала.

До Дафнійського перевалу ми добрались о пів на дев’яту. Останні промені сонця падали на бурштиново-рожеву столицю, на майданах Синтагма й Омонія засвітилися ранні неони, здалеку схожі на коштовні камінці. Згадавши, де ми були вчора в той самий час, я глянув на Алісон. Вона підмальовувала губи. А може, попри все, є спосіб зарадити. Завезу-но Алісон до готелю, затягну до ліжка й підчерев’ям доведу, що таки кохаю її… Чому б ні, хай пересвідчиться, що заради мене варто помучитися — і нині, і завжди. Я кілька разів заговорив про Афіни, однак Алісон відповідала так коротко й неохоче, що ці спроби видавалися геть смішними. Довелося замовкнути. Рожеве світло стало фіолетовим, невдовзі запала ніч.

Ми під’їхали до пірейського готелю, в якому я забронював ті самі номери. Алісон пішла нагору, а я відвіз авто до гаража. Повертаючись, побачив торговку квітами й купив у неї дюжину гвоздик. Підійшов під двері Алісон і постукав. Довелося зробити це тричі, поки вона відчинила. Очі в сльозах.

— Я тобі квіти приніс.

— Не хочу я твоїх вонючих квітів.

— Послухай, Алісон, це ж не кінець світу.

— Так, це тільки кінець наших амурів.

Запала мовчанка.

— То ти мене не впустиш? — спитав я.

— Якого дідька?

Вона стояла, тримаючи прочинені двері, за якими панувала темнота. На набряклому від плачу обличчі застиг вираз невблаганности й страждання.

— Дозволь зайти й поговорити з тобою.

— Ні.

— Я тебе прошу.

— Йди геть.

Я пропхався силоміць і зачинив за собою двері. Спершись на стіну, Алісон втупилася в мене. З вулиці падало світло, було видно її очі. Я простягнув букет. Вихопивши його з руки, вона підійшла до вікна й жбурнула в пітьму ці рожеві пелюстки й зелені стеблини. Стояла на місці й не оберталася.