Джон Фаулз - Маг

Я спробував утретє. Ще раз гукнув крізь двері. Нічого не чути. Знизавши плечима задля греків, я зійшов додолу. За десять хвилин вернувся. Упродовж години разів п’ять пробував дістатися до Алісон, але, на мою потайну полегшу, вона так і не відчинила.

Мене розбудили, як я й просив, о восьмій. Я зразу ж одягнувся й пішов до Алісон. Постукав — нема відповіді. Натиснув на клямку — двері відчинилися. Незастелене ліжко, Алісон немає, її речей теж немає. Я кинувся до приймальні. За конторкою сидів схожий на кролика старий портьє в окулярах — батько власника готелю. Він бував у Штатах і доволі непогано говорив по-англійському.

— Чи вже вийшла з готелю ця дівчина, з якою я був учора?

— Так. Вийшла.

— Коли?

Він глянув на годинника.

— Десь годину тому. Залишила ось це й попросила передати вам, коли зійдете.

Конверт. На ньому накарлючено «Н. Ерфе».

— Не сказала, куди йде?

— Тільки заплатила рахунок і пішла.

По тому, як портьє приглядався до мене, я здогадався, що він чув учорашній рейвах. Або ж хтось йому сказав.

— Ми ж умовилися, що я платитиму.

— Я сказав їй це. Пояснив.

— Отуди к бісу.

Коли я рушив до виходу, старий кинув навздогін пораду:

— Гей! Знаєте, як у Штатах кажуть? Того цвіту по всім світу. Чули таку приказку? Того цвіту по всім світу.

У себе в номері я розпечатав листа. Написано нерозбірливо. В останню мить вона вирішила, щоб останнє слово було за нею.

Уяви, що ти вернувся на свій острів, а там ні старигана, ні дівчини. Ні потіхи, ні загадкових забав. Усе замкнено на ключ.

Усе скінчилося, скінчилося, скінчилося.

Близько десятої години я зателефонував в аеропорт. Алісон ще не прийшла й не прийде аж до лондонського авіарейсу — о п’ятій годині. О пів на дванадцяту, перш ніж сісти на пароплав, я ще раз зателефонував і ще раз почув ту саму відповідь.

Поки відчалювало судно, переповнене школярами, я вдивлявся в натовп батьків, родичів і ґаволовів. Гадав, Алісон прийде провести мене. Якщо й була, то не показалася.

Бридкий індустріальний краєвид Пірея відпливав у далину. Пароплав тримав курс на південь, на блакитну вершину зграбної Егіни. Я зайшов до бару — єдиного місця, куди не впускали дітей, і замовив велику чарку узо. Надпивши нерозведеного трунку, я подумки виголосив сумний тост. Я вибрав свій шлях. Важкий, ризиковий шлях поета. Все поставлено на одну карту, хоча й досі звучать у вухах гіркі слова Алісон про ставку на триденну відпустку.

Хтось бухнувся на стілець поряд зі мною. Деметріадес. Плеснувши в долоні, він покликав бармена.

— Пригостіть мене, розпусний англійцю. А я розкажу вам, як весело в мене минули ці вихідні.

«Уяви, що ти вернувся на свій острів, а там…» Увесь вівторок не виходили мені з голови ці слова, й мимоволі довелось подивитися на себе очима Алісон. Увечері я написав їй довгого листа, і не одного, але так і не зумів задовільно висловити бажану думку: гидую всім тим, що тобі наробив, але годі було повестись інакше. Неначе один із моряків Одіссея, обернених свиньми, я не можу вийти за рамки свого нового єства. Все написане я пошматував. На папір просилася правда: мене зачарували, і я, хоч це й безглуздо, мушу звільнитися від тебе, аби далі ходити під чарами.

Долати неспокій і тривогу мені допомагала робота — як ніколи, я вкладав в уроки всю душу. В середу ввечері, повернувшись після занять до своєї кімнати, я знайшов на столі записку. Серце підскочило до горла. Я зразу розпізнав почерк.

Будемо раді побачити Вас у суботу. Якщо не дістану від Вас повідомлення про відмову, то вважатиму, що Ви прийняли запрошення. Моріс Кончіс.

У горішньому ріжку позначено дату — середа, ранок. Мені неймовірно полегшало, наплинула хвиля збудження. Враз усе накоєне за останні вихідні видалось якщо й не виправданим, то принаймні неминучим.

На столі чекали перевірки учнівські зошити, та мені не сиділося в кімнаті. Я зійшов на кряж — мій звичний спостережний пункт. Потребував дивитися на дах «Бурані», південне узбережжя острова, море, гори — на матеріальне втілення нереальности. Я не відчував палючої кортячки спуститися вниз і висліджувати, як ото було минулого тижня. Натомість мене переповнювало погідне чуття надії й віри, певности в тому, що наше співіснування обертатиметься добром. Як і досі, я належав їм, а вони — мені.

Повертаючись до школи, я, ощасливлений, невідь-чому згадав про Алісон і майже пошкодував, що вона й досі нічого не знає про свою суперницю. Під таким імпульсом, перш ніж засісти за зошити, я нашвидкуруч набазґрав їй короткого листа.