Джон Фаулз - Маг

— Алісон…

Близька до сліз, вона судомно втягла повітря.

— Я все зрозуміла, як тільки ми зустрілись у п’ятницю. Для тебе я завжди залишуся тією Алісон, що лягає в ліжко з першим-ліпшим. Австралійкою, яка зробила аборт. Живим бумеранґом. Кинеш її — а вона все одно наприкінці тижня повернеться на дешеву злучку.

— Б’єш мене нижче пояса.

Алісон закурила. Я підійшов до вікна, а вона й далі говорила — від дверей, через ліжко й кімнату, мені в спину.

— Минулої осени, весь час… Я тоді не знала. Я й подумати не могла, що ти можеш розкиснути. Гадала, що загартуєшся. Бозна-чому ти був мені ближчий, ніж будь-хто з чоловіків. Бозна-чому. Дарма що ти всезнайко-зазнайко. Дарма що ти по-джонбульському звихнувся на класових забобонах. Отож я так і не оговталася після твого від’їзду. Пробувала з Пітом, пробувала ще з одним — не допомогло. Весь час — одна й та сама ідіотська, жалюгідна мрія. Що колись ти мені напишеш про… Я лоба собі розбивала, аби тільки влаштувати собі цю триденну перерву. Я на неї, як на карту, геть усе поставила й надіялася. Навіть коли відчула, — господи, як виразно відчула! — що тобі зі мною просто нудно.

— Неправда. Мені не було нудно.

— Ти весь час думав про цю мавпу на Фраксосі.

— Я й по тобі тужив. У перші місяці страшенно тебе бракувало.

Раптом вона засвітила лампу.

— Подивись мені у вічі.

Я послухався. Вона стояла біля дверей, досі в тих самих джинсах і синій блузці. Обличчя немов блідо-сіра маска.

— Я заощадила трохи грошей. Та й ти, мабуть, не злидар. Скажи тільки слово, і завтра я звільнюся з роботи. Приїду на твій острів і житиму з тобою. Я говорила про хатку в Ірландії. Натомість куплю хатку на Фраксосі. Тоді візьмеш на себе тяжезну відповідальність — жити з тою, що тебе кохає.

Підло з мого боку, але, почувши слова «хатку на Фраксосі», я відчув величезну полегшу. Гаразд, що не обмовився про Кончісову пропозицію.

— А якщо інакше?

— Можеш відмовитися.

— Це ультиматум.

— Не викручуйся. Так чи ні?

— Алісон, якщо…

— Так чи ні?

— Такі речі не можна вирішувати…

Її голос набрав різкости.

— Так чи ні?

Я втупився в Алісон. Скрививши вуста в безрадісній усмішці, вона відповіла замість мене:

— Ні.

— Тільки тому, що…

Алісон підбігла до дверей і розчахнула їх навстіж. Я розсердився, потрапивши в пастку вибору «або — або», поставши перед брутальною вимогою остаточно вирішити. Я обійшов ліжко, вирвав клямку з її руки, з грюком зачинив двері, а тоді схопив Алісон і спробував її поцілувати, водночас мацаючи по стіні за вимикачем. Кімната знову поринула в пітьму. Алісон завзято пручалася, метляючи головою в усі боки. Я приволік її до ліжка, й ми звалилися на нього, скинувши з нічного столика лампу і попільницю. Я був певен, що Алісон піддасться, неодмінно піддасться, але вона раптом зарепетувала так, що, мабуть, цей крик пронизав весь готель і відбився луною в порту.

— Пусти мене!!!

Я трохи попустив обійми. Алісон затарабанила кулаками по мені. Я вхопив її зап’ястки.

— Ради бога…

— Ненавиджу тебе!!!

— Замовчи!

Я перекинув її на бік. У сусідньому номері постукали в стіну. І знову пронизливий зойк.

— Ненавиджу!!!

Я дав їй ляпаса по щоці. Алісон заридала. Скрутившись калачиком під спинкою ліжка, судомно видихала уривки фраз поміж схлипуванням та голосінням.

— Дай мені спокій… дай спокій… ти, гівнюку… егоїсте граний…

Пароксизм ридань. Посмикуються плечі. Я встав і підійшов до вікна. Тим часом Алісон забракло слів. Вона почала гатити кулаками боковину ліжка. У цю хвилину я ненавидів її за нестриманість та істерію. Вчасно згадав, що в моєму номері є пляшка віскі, яку Алісон подарувала мені в перший день нашої зустрічі.

— Слухай, я принесу тобі випити. Припини ревіти.

Я нахилився над нею. Вона й далі лупцювала боковину. Я підійшов до входу, повагався, оглянувся й вийшов у коридор. Два греки й грекиня стояли на порозі дверей своєї кімнати — уже третіх у низці відчинених, якщо почати відлік від номера Алісон. Видивлялися на мене, ніби вбивцю побачили. Я зійшов до себе, відкоркував пляшку, потягнув добрячий ковток просто з шийки й повернувся нагору.

Алісон замкнулася. Трійця й далі вела спостереження. Придивлялася, як я тисну на клямку, стукаю у двері, ще раз тисну й ще раз стукаю, а тоді кличу Алісон.

До мене наблизився найстарший із греків.

— Сталося щось лихе?

— Спека, — скривившись, промимрив я.

Найстарший цілком зайво повторив цю відповідь своїм супутникам. «Ага, спека», — проказала жінка так, ніби це слово все пояснило. Трійця ані не гадала зрушити з місця.