Джон Фаулз - Маг

Я прикусив губу. Принаймні уявно.

— Але якщо всі ми сходимося на тому, що вона не Лілі…

— З цим уже покінчено. Тепер я став схибленим мільйонером. Вона та її сестра — це молоді актриси, яких я сюди звабив. Вона, звичайно, придумає якийсь несусвітний привід, під яким я це зробив, і причину — щось паскудне, на зразок збоченських сексуальних забав. Тоді ви попросите підтвердити сказане доказами й доводами… — Кончіс махнув рукою так, ніби вважав, що моя роль цілком зрозуміла й не треба вдаватися в подробиці.

— А що робити, коли вона спробує повторити торішнє — попросить допомогти їй втекти звідси?

Кончіс кинув на мене застережливий погляд.

— Як тільки спробує, зразу ж повідомте мене. Але навряд чи наважиться. Мітфорд дав їй доброї науки. Затямте собі: нехай усе вказує на те, що вона довіряє вам, та це вдавана довіра. І, само собою, стійте на тому, що ані словом не прохопилися мені про події під час ваших останніх відвідин.

Я усміхнувся.

— Певна річ.

— Сподіваюся, ви розумієте, куди я хилю. Хочу, щоб ця бідолашна дитина сама усвідомила свої справжні, не надумані проблеми, а для цього спонукую її відчути штучність атмосфери, створеної нашими спільними силами. Вона ступить перший крок до одужання, коли застановиться й скаже: «Це не справжній світ. Оці стосунки між людьми — неприродні».

— Які на те шанси?

— Невеликі. Але вони є. Побільшають, якщо ви добре зіграєте свою роль. Так, вона вам не довіряє. Зате її тягне до вас.

— Зроблю все можливе.

— Дякую. Покладаюся на вас, Ніколасе. — Кончіс простягнув руку. — Я радий, що ви повернулись.

Ми розсталися. Ступивши кілька кроків, я обернувся, щоб подивитися, куди він рушив. Еге ж, на пляж, до Муци. Не схоже на прогулянку задля здоров’я. Хода така, як у людини, що хоче з кимсь зустрітися, щось влаштувати. І знову мені замакітрили голову. Вдома після довгих і безплідних роздумів я вирішив, що не варто довіряти ні йому, ні Жулі. З чим сюди й прийшов. А тепер-от дійшов висновку, що за нею треба пильнувати й ока не спускати. Старий розуміється на психіатрії, вміє гіпнотизувати — все це очевидні, перевірені речі, натомість жодне її слово не підтверджено вагомими доводами. Є також дедалі правдоподібніша можливість того, що вони змовилися й гуртом мене морочать. Якщо це так, то з неї така сама Жулі Гоумз, як Лілі Монтґомері.

По дорозі до вілли я нікого не помітив. Вибіг угору сходами й, тихо обігнувши ріг будинку, вийшов на вимощений великими плитами майданчик біля колонади.

Задивившись на море, Жулі стояла під однією з аркад, трохи в тіні, трохи на осонні, зодягнена — я оторопів, хоч і міг таке передбачити — по-сучасному. Темно-синя блузка з короткими рукавами, білі пляжні штанці з червоним паском. Босі ноги, розпущене волосся — ця дівчина цілком могла б прикрашати собою терасу будь-якого фешенебельного середземноморського готелю. Цілком певно, що у звичайному вбранні вона така сама приваблива, як і в маскарадному. Без цієї личини аж ніяк не послабився вплив її жіночих чар.

Вона обернулася мені назустріч, і в просторі між нами зависла дивна, просякла сумнівами й підозрою тиша. Як видно, Жулі трохи здивувалася, ніби вже подумала, що я не прийду, а тепер зраділа була, але зразу ж схаменулася й опанувалася. Вона мала такий вигляд, неначе я застав її без реквізиту, не зовсім певну того, як я поведуся на її новий образ. Справляла враження жінки, що показує нову сукню чоловікові, який має платити за цю обнову. Жулі потупилася. Своєю чергою мені тяжів дух Алісон, гризло те, що сталося на Парнасі. Трепетнула зрада, вкололо чуття провини. Довгу мить ми так і вистоювали. Нарешті Жулі звела очі на мене, що стовбичив за сім кроків від неї й тримав у руці вовняну торбу. Ще одна новина — ця дівчина трохи засмагла, шкіра набрала медового відтінку. Причину таких змін я спробував розгадати з погляду психології й психіатрії, але зразу ж відмовився від цієї затії.

— Сучасна одежа вам до лиця, — озвався я.

Вона й далі видавалася розгубленою й нерішучою, ніби за ці дні без мене тільки те й робила, що гризла себе сумнівами.

— Ви бачилися з ним?

— З ким? — спитав я. Еге, не туди поїхав, в її очах майнуло роздратування. — Зі стариганом? Так. Він якраз вийшов прогулятися.

Підозра не розвіялася. Затримавши на мені недовірливий погляд, Жулі підкреслено байдуже спитала:

— Чаю вип’єте?

— Залюбки.

Вона підійшла до столу, нечутно ступаючи босими ногами по плитках. Я зауважив червоні полотняні капці під порогом концертної зали. Придивлявся, як Жулі чиркає сірником, запалює спиртівку й ставить на неї чайник. Відводить очі, перебирає складки муслінових серветок. Шрам на зап’ястку. Якась вона понура. Поклавши торбу під стіною, я підійшов ближче.