Джон Фаулз - Маг

Цього разу поцілунок був обопільний. Її теплі вуста здригнулися під моїми, і я здобув волю приникнути до її тіла, пізнати його точені тендітні округлості… і з розкішною певністю усвідомити, що все значно простіше, ніж гадалося. Вона прагла мого поцілунку. Кінчики наших язиків зустрілися, обійми міцнішали й тіснішали. Аж раптом Жулі відірвала губи й, далі в обіймах, притулилася лицем до мого плеча. Я поцілував її волосся.

— Я мало не збожеволів, думаючи про вас.

— Якби ви не прийшли, я б умерла, — шепнула вона.

— Ось вона, дійсність. Вся решта — марево.

— Саме воно мене й лякає.

— Чому?

— Бо я б хотіла бути певна, а гублюся в непевності.

Я обняв її міцніше.

— Чи не могли б ми зустрітися ввечері? Десь наодинці, щоб тільки ви і я? — Вона мовчала, і я квапливо повів далі: — Бога ради, довіртеся мені. Я нізащо вас не скривджу.

Вона м’яко вивільнилася й, не звівши голови, взяла мене за руки.

— Не в тому річ. Просто тут більше люду, ніж вам здається.

— Де ви ночуєте?

— Тут є… щось на зразок криївки… — затнулася Жулі й скоренько докинула: — Я вам покажу. Обіцяю.

— Чи заплановано щось на сьогоднішній вечір?

— Він розповість ще одну історію — нібито зі свого життя. Підтримаю вам компанію після вечері, — усміхнулася вона. — Ось тільки не знаю, щó саме він розкаже.

— Але після цього ми зустрінемося?

— Постараюсь. Але не можу…

— А якби так опівночі? Біля статуї?

— Якщо вдасться. — Кинувши оком на стіл, Жулі стиснула мені руки. — Чай досі геть вихолов.

Ми сіли за стіл. Випили теплого чаю — я не дав їй запарити свіжого. Я з’їв канапку-другу, вона закурила, й розмова поточилася далі.

Обидві сестри, як і я, не могли втямити, чому стариган так завзято втягує нас у свою гру й при тому ладен будь-коли її перервати.

— Як тільки ми починаємо крутити носом, він каже, що зараз же доправить нас літаком до Англії. Якось увечері, під час круїзу на пароплаві, ми напосілися на нього: про що вам ідеться, дуже просимо пояснити… і далі в такому дусі. Кінець кінцем затуркали його так, що далі нікуди. А наступного дня мало не благали, щоб пробачив таку настирність.

— Він, очевидно, з нами всіма застосовує одні й ті самі способи.

— В одно товче, щоб я вас не підпускала до себе. І старається понизити вас у моїх очах. — Жулі струсила попіл на підлогу й усміхнулась. — Одного разу став перед нами перепрошуватися за вашу тупість. Виставив себе на сміх, адже ви зразу ж розкусили його історію з Лілі.

— А чи не пробував він вмовити у вас, що я свіжоспечений психіатр, його асистент?

Було видно, що Жулі здивувалася й занепокоїлася. Відповіла не зразу.

— Ні. Але ми припускали таку можливість… А ви справді психіатр?

Я вищирив зуби.

— Сьогодні він мені сказав, що дізнався про це припущення від вас, загіпнотизованої. Про ваші підозри. Начуваймося, Жулі. Він хоче збити нас на манівці.

Жулі придушила недокурок.

— І щоб ми почувалися заблукалими на манівцях.

— Він ніколи не піде на те, щоб нас розлучити.

— Еге ж, і нам зі сестрою так здається.

— Отже, головне питання: навіщо? — Жулі згідливо кивнула. — І ще одна річ. Чому ви досі сумніваєтеся в мені?

— З тої самої причини, що й ви — в мені.

— Ви ж самі минулого разу сказали, що нам належить поводитися так, ніби ми зустрілися випадково, а не з чиєїсь волі. Чим більше знатимемо одне про одного, тим безпечніше нам буде. — Я злегка усміхнувся. — Ось я, наприклад, ніяк не можу повірити, що ви закінчили Кембридж незаміжньою.

Жулі опустила очі.

— До заміжжя мало що бракувало.

— І тепер ця історія в минулому?

— Так. Дуже далекому.

— Я б хотів якнайбільше дізнатися про вас — справжню.

— Я справжня далеко не така приваблива, як придумана.

— Де ви мешкаєте в Англії?

— В Дорсеті. Там живе моя мати. Батько помер.

— Ким він був?

Я не дочекався відповіді. Кинувши оком позад мене, Жулі жахнулася. Я різко обернувся. Це Кончіс. Мабуть, підкрався навшпиньки, кроків не було чутно. Він тримав у руках добрячу чотирифутову сокиру. Зведену. Неначе роздумував, чи не замахнутися й не рубонути мене по черепі.

— Морісе, це не смішно! — пронизливо крикнула Жулі.

Пропустивши повз вуха цей крик, Кончіс втупився в мене.

— Ви почаювали?

— Так.

— Я знайшов суху сосну. Треба її порубати на дрова.

Аж до смішного різкий і наказовий тон. Я оглянувся на Жулі. Вона зірвалася на ноги й люто витріщилася на старого. У цій сцені відчувалося щось неприродне. Вони поводилися так, ніби мене тут зовсім не було. Понуро й зовсім непотрібно Кончіс пояснив: