Джон Фаулз - Маг

Ми рушили в дорогу. Що нижче спускалися, то теплішало. Літо йшло нам назустріч.

Алісон йшла попереду, тож тільки зрідка бачила моє обличчя. Я силкувався дійти ладу зі своїми почуттями. Мене досі дратувало, що вона так зважає на тілесні справи — на одночасний оргазм. І хибно вважає його коханням, не розуміючи, що кохання — це щось інше… це таїна стриманости, ухиляння, відведених губ в останню мить перед поцілунком і відходу лісовою стежкою. На Парнасі — не де-небудь! — я раптом утямив, що неделікатність Алісон, її невміння ховатися в метафорах мали б мене дратувати й зануджувати, як ото зануджують нехитрі наївні віршики. А однак у якийсь незбагненний спосіб їй завжди вдавалося по-куглярському спритно обходити всі бар’єри, які я ставив поміж нами. Як ото справдешня сестра, вона вдавалася до не дуже порядних засобів впливу. Завжди могла навіяти чуття нашої глибокої внутрішньої подібности й знівелювати наші відмінності в поглядах і смаках.

Алісон почала розповідати про себе, про свою долю стюардеси.

— Господи, яка мова може бути про свіжість вражень! Ця свіжість триває хіба що кілька перших рейсів. Попри те, що весь час нові люди, нові міста, нові романчики з вродливими пілотами… Ці бевзі мало не всі мають нас за одну з їхніх вигод у польоті. Вважають, що ми стоїмо в черзі й не можемо дочекатися, коли вони зволять нас ощасливити своїми жалюгідними, уцілілими в боях за Англію пісюнами.

Я засміявся.

— Ніко, це не смішно. Заживо гниєш у цій клятій бляшанці. А назовні така воля, такі простори… Часом кортить шарпнути за ручку аварійного люка й здиміти в тих просторах. І падати… одна хвилина чудесного вільного лету без пасажирів…

— Це несерйозно.

— Серйозніше, ніж тобі здається. У нас таке зветься депресією від чарівливости. Коли наскрізь просякаєш штампованою дешевою чарівливістю й тратиш людську подобу. Щось таке, як… ото часом після старту так заморочишся роботою, що й не знаєш, чи високо забрався літак. А тоді раптом глянеш в ілюмінатор — і тебе ошелешує… І з цією депресією подібно. Зненацька усвідомлюєш, наскільки далеко ти відбігла від себе справжньої — такої, яка є. Чи такої, яка була колись… Поганенько я пояснюю.

— Аж ніяк. Дуже добре.

— Тоді відчуваєш, що тобі ніде нема місця. Як знаєш, у мене й так були клопоти з отим місцем. В Англії неможливо жити. Вона дедалі прикріша з отим її вічним « honi soit qui mal y pense [154] «Ганьба тому, хто погано про це подумає» (франц.). Девіз англійського ордена Підв’язки. » — хай-но тільки спробуй подумати щось лихе про її смердючі кальсони. Це якась трупарня. Австралія ж… Австралія… Господи, як я її ненавиджу, цю батьківщину! Жалюгідну, обмежену, тупу… — Алісон обірвала мову.

Ми пройшли шмат дороги, поки Алісон повела далі:

— Вся річ у тому, що я ніде не вкоренилася й ні з чим не зв’язана. Хоч яке місто візьми — я до нього лише прилітаю. І відлітаю. Або пролітаю над ним. У мене залишилися тільки люди, які мені подобаються. Яких я люблю. Вони — моя єдина й остання батьківщина.

Вона оглянулася — кинула несмілий погляд. Довго носилася з цією правдою про саму себе, про свою безпритульність і неприкаяність, знаючи, що в мене така сама правда.

— Принаймні ми позбулися геть зайвих ілюзій, — зауважив я.

— Мудрі з нас люди.

Алісон стихла. Я пропустив повз вуха цей в’їдливий закид.

Зовні незалежна, ця дівчина дуже потребувала опори. Все своє життя старалася спростувати цю істину й тим самим підтверджувала її. Немовби морська анемона. Тільки доторкнися — зразу ж приссеться до руки.

Алісон зупинилася. Ми водночас почули шум, гуркіт води, що долинав знизу.

— Я б хотіла помити ноги. Може, зійдемо?

Збочивши з дороги в ліс, ми невдовзі натрапили на ледь помітну стежку й спустилися нею до полянки. Побіч неї бив поверхню кришталево чистого озерця водоспад заввишки з десять футів. Галявинка буяла квітами та метеликами — блюдце смарагдово-золотистої розкоші проти лісового сутінку позад нас. На узліссі стояв невисокий стрімчак з неглибокою печерою. Перед нею якийсь пастух спорудив із ялинових віт щось на зразок альтанки. На долу розсипано овечі балабушки, засохлі й старі. Очевидно, цього літа тут ніхто не бував.

— Гайда купатися, — запропонувала Алісон.

— Ця вода холодна як лід.

— Та невже!

У строкатій тіні ялинової альтанки вона стягла блузку через голову й розстібнула ліфчика, широко усміхаючись мені.

— Тут, либонь, аж кишить зміями.