Джон Фаулз - Маг

— Не варто. У неї, мабуть, воші.

— Знаю, що в неї, мабуть, воші.

Не дивлячись на мене, вона пестила дівчинку. Раптом та скривилася. Алісон нахилилася до неї.

— Поглянь, Ніколасе. Та поглянь же.

На дитячому плечі червонів роздряпаний запалений чирячок.

— Принеси-но сумочку, — наказала Алісон.

Я приніс і став спостерігати, як вона відтягує тканину сукеночки, маже вавку кремом і жартома кладе мазок на кінчик носа. Розтерши брудним пальчиком цю білу плямку, дитина раптом глянула у вічі Алісон і усміхнулася — так проривається крізь мерзлу землю паросток крокуса.

— А чи не дати їм трохи грошей?

— Не варто.

— Чому?

— Вони не жебраки. Зрештою, й так відмовляться.

Пошпортавши в сумочці, Алісон вийняла дрібну банкноту, подала її парубчакові й тицьнула пальцем у нього і в сестру. Мовляв, поділитеся. Вівчарик повагався, але таки взяв гроші.

— Сфотографуй нас, будь ласка.

Потроху гублячи терпець, я підійшов до машини, дістав фотоапарат Алісон і зняв їх трьох. Вівчарик хотів мати цю світлину на пам’ять і наполіг, щоб ми записали його адресу.

До автомобіля ми рушили в супроводі дівчинки. Тепер у неї не сходив з обличчя променистий усміх. Такий ховається за поважною скромністю кожної сільської грецької дитини. Нахилившись, Алісон поцілувала маленьку пастушку, а коли ми від’їжджали, обернулась і помахала їй рукою. І ще раз помахала. Краєм ока я зауважив, що вона, розпромінена від зворушення, спохмурніла, глянувши на мою кислу пику. Алісон відкинулася на спинку сидіння.

— Вибачай. Я не знала, що нам так нíколи.

Знизавши плечима, я не став сперечатися. Знав, щó вона мала на увазі. Добрий шмат не висловленого був на мою адресу. Милю-дві ми проїхали мовчки. Алісон не пустила пари з уст до самої Левадії. Там уже довелося порушити мовчанку — почати розмову про купівлю харчів на дорогу.

Така незгода мала б кинути тінь на всю нашу мандрівку. Не кинула. Мабуть, тому, що випала чудова погода й нас оточували чи не найгарніші на світі краєвиди. Те, що ми робимо в ім’я насущних потреб, переважило те, що між нами постало, й, наче густо-синя тінь парнаських круч, затемнило нас самих.

Наше авто петляло повз вузькі долини й високі пагорби. Ми пообідали на полонині, зарослій конюшиною та верболозом і потонулій у гулі диких бджіл, а по тому проминули роздоріжжя, де Едіп, за легендою, вбив свого батька. Я зупинив машину, й ми постояли в зарослях засохлого чортополоху біля викладеної з самого каміння стіни. У цій безіменній гірській місцині безлюддя відполохувало всіх чортяк. Всю дорогу до Арахови Алісон розпитувала про мого батька, і я вперше в житті говорив про нього без гіркоти й звинувачень. Майже таким тоном, яким Кончіс вів оповідь про свою долю. Враз, скоса глянувши на Алісон, що сперлася на дверцята машини й повернула обличчя до мене, я подумав: це ж бо єдина на весь світ людина, з якою я можу ось так говорити… це ж непомітно повертається щось із наших колишніх стосунків — таких близьких, що й імена зайві. Я перевів погляд на шосе, але вона й далі дивилася на мене. Треба було щось та й сказати.

— Дам пенні, якщо скажеш, про що думаєш.

— Про те, який з тебе красень.

— Ти мене зовсім не слухала.

— Уважно слухала.

— Видивляєшся на мене. Граєш на нервах.

— Невже сестрі не можна дивитися на брата?

— Можна, але не таким поглядом, спраглим кровозмішання.

Алісон слухняно сперлася на спинку сидіння й витягла шию, придивляючись до гігантських сірих бескидів, під якими петляв наш «понтіак».

— Оце так піша прогулянка!

— Бачу. Мабуть, не вдасться забратися на вершину.

— Кому не вдасться — тобі чи мені?

— Передусім тобі.

— Побачимо, хто перший зламається.

Арахова — гірське село, що загніздилося ген понад Дельфійською долиною, низка рожевих і жовтуватих хаток, немовби втілена з мрії. Я спитав про дорогу до вершини, й мене відіслали до хати біля церкви. На поріг вийшла бабуся, за якою в затінку стояв верстат з витканим до половини темно-червоним килимом. По кількох хвилинах з’ясувалося те, що й так можна було виснувати, глянувши на гору.

— Що вона каже? — спитала Алісон.

— Каже, що доведеться йти шість годин. Важка піша прогулянка.

— Чудово. Так і в путівнику написано. До заходу сонця будемо на місці.

Я зміряв оком сірий схил велетенської гори. Відкинувши защіпку зі скобля, бабуся прочинила двері й наостанок кинула кілька слів.

— Про що це вона?

— Там нагорі є якась хижка.