Джон Фаулз - Маг

— Я гадала, що ти не приїдеш, — усміхнулась Алісон.

— І не приїхав би, якби знав, куди надіслати телеграму з перепрошенням.

— А я, хитрунка, подбала, щоб ти не дізнався.

Визирнувши у вікно, вона махнула рукою якомусь парубійкові в уніформі. Як видно, позрілішала, набралася життєвого досвіду в подорожах. Треба було б її переучувати заново, а в мене на те нема снаги.

— Я найняв тобі номер з виглядом на гавань.

— Чудово.

— У грецьких готелях дуже консервативні порядки, сама знаєш.

— Toujours [151] Завжди (фр.). одне й те саме — правила пристойности, — кинула на мене насмішкуватий погляд Алісон і зразу ж опустила очі. — Ну й потіха! Vive la [152] Хай живе (фр.). благопристойність!

Я мало не виголосив заготовлену на такий випадок тираду, та прикусив язика. Розсердився, бо вона вважає, що я не змінився й досі залишаюся рабом заскорузлих британських умовностей. Розсердило мене й те, що вона відчула потребу опустити очі. Алісон простягнула руку, я потис. Тоді нахилилася й зняла з мене темні окуляри.

— Ну й красень з тебе став — смерть дівкам. Знаєш про те? Такий уже засмаглий. Зсохся на тріску під сонцем, почав марніти. А який будеш, коли сорок стукне…

Я усміхнувся, однак випустив її руку, відвів очі й дістав сигарету. Знав, що ці лестощі — вступ до запросин зблизитися.

— Алісон, я влип в одну дурну історію.

З неї враз злетіла напускна грайливість. Алісон задивилась поперед себе.

— Знайшов іншу дівчину?

— Та ні. — Вона зиркнула на мене. — Я змінився… не знаю, з чого й почати.

— Почни з того, що ти був би радий, якби я відчепилася.

— Та ні, я радий… тебе бачити. — Знову прудкий недовірливий позирк. — Їй-бо.

Якусь мить ми мовчали. Таксі виїхало на приморське шосе.

— Я порвала з Пітом.

— Про це ти написала в листі.

— Не пам’ятаю.

Однак було видно, що пам’ятає.

— А тоді я порвала й з усіма іншими. — Алісон невідривно дивилась у вікно. — Вибачай. Доводиться розпочинати з пустих теревенів.

— Еге ж. Тобто… знаєш…

Вона знову кинула на мене оком. Не хотіла дати пізнати, що їй болить. Зрештою здобулася на слова.

— Я знову мешкаю з Енн. Уже тиждень. У тій колишній квартирі. Меґґі поїхала додому.

— Мені подобається Енн.

— Так, вона класна дівка.

Поки ми проминали Фалерон, панувала довга тиша. Не зводячи очей з вікна, Алісон видобула з білої сумочки темні окуляри. Зрозуміло, навіщо вони. Помітно вологі бліки на повіках. Я не доторкнувся до неї й не взяв за руку. Натомість завів річ про те, як різниться від Афін Пірей — настільки мальовничіший, настільки відчутніше пройнятий грецьким духом, що, цілком певно, сподобається їй більше, ніж столиця. Правду кажучи, я розпливався в похвалах тільки тому, що страхітлива загроза наткнутися на Кончіса й Жулі, дуже мала в Афінах, зводилася до нуля в Піреї. Мене тіпало від самої думки про те, яким холодним, насмішкуватим, а то й презирливим оком зміряла б мене Жулі, якби сталася така випадкова зустріч. Бо ж у поведінці та зовнішності Алісон є щось таке, що зразу наводить на здогад: ходиш з оцим чолов’ягою на людях — значить, спиш із ним. Я молов, що на язик набіжить, і водночас застановлявся над тим, як нам витримати одне з одним ці три дні.

Діставши чайові, готельний слуга вийшов із номера. Алісон підійшла до вікна й задивилася на широку білокам’яну набережну, на малорухливу масу любителів вечірніх прогулянок, на жвавий діловий порт. Я стояв позаду. Швиденько зваживши всі можливі наслідки, обняв одноруч Алісон, і вона відразу притулилася до мене.

— Ненавиджу міста. І літаки. Хочу жити в хатинці. В Ірландії.

— Чому в Ірландії?

— Хоча б тому, що я там ні разу не була.

Я відчував тепло й податливу готовність її тіла. Будь-якої миті поверне голову, й тоді доведеться цілуватися.

— Алісон… не знаю, як тобі признатися. — Я забрав руку й сперся на підвіконня, щоб сховати обличчя. — Зо три місяці тому мені трапилося підхопити… паскудну хворобу… Сифіліс.

Я глянув на Алісон. В її очах відображалися занепокоєння, сум’яття й недовіра.

— Тепер ніби все гаразд, — повів я далі. — Ніби минулося, але… розумієш, я не смію…

— Ти ходив до…

Я кивнув. Недовіра обернулася довірою. Дівчина опустила очі.

— Ось маєш відплату за те, що я тебе зрадив.

Алісон обхопила мене руками.

— Ой, Ніко, Ніко.

— Ще принаймні місяць мушу утримуватися від усіляких інтимних справ, — сказав я в простір над її головою. — Я розгубився, почувався в безвиході. Краще було б мені взагалі не листуватися з тобою. Ніякого пуття.