Джон Фаулз - Маг

Відбувши останній урок, я не втерпів і зразу ж подався до «Бурані». Нічого не поклавши собі наперед, прагнув знову опинитися в цій царині. Як тільки здалеку, понад пінливим верховіттям піній, стало видно віллу — облитий передвечірнім сонцем вулик таємниць, у мене гора з пліч звалилася. Розвіялося підсвідоме побоювання, що цей дім може зникнути. З кожним кроком я почувався дедалі паскуднішою свинею. Еге ж, пішов на свинство, бо захотів побачитися з усіма, переконатися, що вони на місці й чекають мене.

У присмерку я дійшов до східної межі «Бурані», прослизнув між дротами, прокрався повз скульптуру Посейдона, перебрався через яр і нарешті крізь гущу дерев побачив віллу. З цього боку всі вікна затулено віконницями. Над Маріїною хаткою не в’ється димок. Я обійшов будинок навколо, щоб подивитися на фасад. На високих вікнах під колонадою теж замкнені віконниці. Як і на тих, що виходять на терасу з господаревої спальні. Зрозуміло, нікого немає. У пітьмі я понуро плентався додому, дедалі сердитіший на Кончіса за те, що крадькома приховав свій світ і відлучив мене від цієї принади, як ото грубошкірий лікар відлучає пацієнта від наркотику.

Наступного дня я надіслав Мітфордові листа на нортумберлендську адресу. Написав, що побував у «Бурані», познайомився з Кончісом і хочу дізнатися про те, що пережив на віллі сам Мітфорд.

Крім того, я знову відвідав Каразоглу й спробував якнайбільше вивідати. Він був цілком певен, що Левер’є й Кончіс не зналися. Підтвердив те, що я вже знав: Левер’є був побожний і в Афінах ходив на відправи. А тоді Каразоглу майже повторив Кончісові слова: « Il avait toujours l’air un peu triste, il ne s’est jamais habitué à la vie ici » [150] Він завжди мав трохи сумний вигляд і не зміг призвичаїтися до умов тутешнього життя (франц.). . Правда, Кончіс ще додав, що Джон був чудовий «шукач».

Дізнавшись у шкільній канцелярії адресу Левер’є, я вирішив поки що не писати йому. Це завжди можна зробити, коли треба.

Також я довідався трохи більше про Артеміду. Вона доводилася сестрою Аполлонові, була опікункою незайманицям і покровителькою мисливцям. Античні поети зазвичай зображали її в шафранному хітоні, у високо шнурованих котурнах і зі срібним луком-півмісяцем у руках. Еге ж, богиня завжди ладна пускати стріли в нав’язливих хтивих молодиків, але я ніде не знайшов свідчення, що в цьому ділі їй допомагав брат. Її прообразом була «тритіла» місячна богиня Селена з давнього матріархального культу. Артеміду зіставляли з сирійською Астартою та єгипетською Ізідою. Я зауважив, що Ізіду часто супроводжував Анубіс із головою шакала, страж підземного світу, згодом званий Цербером.

У вівторок і середу я мусив увесь день сидіти в школі й пильнувати за виконанням домашніх завдань, а в четвер знову пустився до «Бурані». Нічого не змінилося. Оселя, як і в понеділок, стояла пусткою.

Я обійшов віллу, поторгав віконниці, поникав по садибі й зійшов на приватний пляж, де не було човна. Відтак півгодини снував гадки, сидячи під присмерковою колонадою. Я почувався випитим до дна й викинутим на смітник, злостився на всіх і на себе самого. Це ж дурня треба вскочити в цю справу, а ще більшого дурня — дожидатися й водночас боятися її розвитку. Вкотре за минулі дні я змінив думку. Не знав, що й гадати про Жулі та шизофренію. Спершу діагноз видавався висмоктаним з пальця, а тепер — цілком імовірним. Не видно іншої причини, з якої Кончіс мав би так різко обірвати гру. Якби влаштував її тільки задля розваги, то…

Мабуть, я ще й позаздрив, згадавши про те, що Кончіс чи то з пихи, чи то з бравади покинув напризволяще полотна Модільяні й Боннара в порожньому домі. З Боннарових творів гадка перескочила на Алісон. Сьогодні опівночі відходить позарейсовий пароплав, що везе учнів і вчителів до Афін, на короткі канікули. Цілу ніч куняєш у кріслі задрипаного салону першого класу, зате у п’ятницю ти вже з самого ранку в столиці. Сам не збагну, через що — злість, перекірливість, мстивість? — я вирішив сісти на цей корабель. Але аж ніяк не через бажання зустрітися з Алісон, хоча й хотілося з кимсь перекинутися словом. Мабуть, причиною став останній подих мого колишнього «я», що так і не стало екзистенціалістським: свободу волі знаходиш завдяки примхам.

Уже за хвилину я прудко йшов до брами. Але й тут в останню мить озирнувся, леліючи примарну надію, що хтось мене покличе.

Ніхто не покликав. Отож, не маючи нічого кращого на вибір, я подався до пристані.