Джон Фаулз - Маг

Я чітко усвідомлював, що лежу на терасі вілли, на грецькому острові, що повіває вітерець і чутно шум хвилі на прибережній жорстві в Муці.

— Хочу, щоб ви вдивлялися в зірку. Хочу, щоб ви розслабили все тіло, — озвався Кончіс. — Треба, конче треба, щоб ви розслабили все тіло. Трішки напружтеся. І розслабтеся. Напружтеся… Розслабтеся. Дивіться на зірку. Ця зірка називається альфа Ліри.

«Господи, — подумав я, — він таки старається мене загіпнотизувати. Що ж, провадитиму свою роль. Принишкну й вдаватиму, піддаюся навіюванню».

— Ви розслабилися? Так, ви розслабилися, — монотонно й неперервно тягнув він. — Ви втомилися й тепер відпочиваєте, ви розслабилися, ви розслабилися. Ви дивитеся на зірку, ви дивитеся на зірку…

Повтори за повторами. Таке мені запам’яталося ще з оксфордських часів, коли після вечірки до мене вчепився один схиблений валлієць з Ісусового коледжу. Ми повитріщались один одному в очі, а далі діло не пішло.

— …Кажу вам, ви дивитеся на зірку, зірку, ви дивитеся на зірку. Це лагідна зірка, ясна зірка, тепла зірка…

Слова йшли потоком, куди й поділася звична Кончісова різкість і уривчастість мови. Щезали поза межами свідомости шум хвиль, прохолода вітру, шорсткість піджака й сам голос гіпнотизера. Сам-один я вдивлявся в зірку, знерухомілий давній король на терасі [148] Очевидно, йдеться про статую правителя Джаявармана VII (або ж бога Ями), частину пам’яткового архітектурного комплексу «Прокажений король на терасі» в Анґкортомі, що в Кампучії. . Усвідомлював одне-єдине — я лежу й дивлюся на зірку.

А тоді нахлинуло дивне відчуття — немовби я вдивляюся в небо не знизу, а згори, як у криницю.

Зникло моє колишнє «я», чітко зорієнтоване в оточенні знайомих речей. Усе довкілля звелося до цієї зірки. Як в об’єктиві телескопа, вона, не наблизившись, відокремилася від решти посестер у сузір’ї. Не одна з багатьох, а сама зосібна, зависла в синьо-чорному диханні космосу, в порожнечі. Мені дуже добре запам’ятався цей зовсім новий образ зірки — біла світляна кулька, що породжує й вхлинає порожнечу. В пам’яті закарбувалося відчуття, що й я, точнісінько такий самий, як вона, ширяю в темному пустому безмежжі, дивлюся на цю кульку, а вона на мене. Ми врівноважуємо одне одного, як дві однакові гирки на шальках терезів. Безконечно довго триває ця рівновага двох сутностей, завислих одна проти одної у спустошеному просторі, визбутих усілякої думки, всілякого почуття. Пропало поняття краси, моралі, божественности, гармонії форм. Є тільки безпосереднє сприйняття цієї картини — з погляду тварини.

Звідкись з’явилася якась напруга. Я на щось сподівався. Чекання переросло в очікування. Я не знав, у якому образі постане це сподіване — зоровому чи слуховому. Воно прагло постати, а я прагнув зауважити його. Зірка ніби згасла. Це, мабуть, Кончіс наказав мені заплющити очі. Геть усе обернулося порожнечею. Пам’ятаю тільки два слова — начебто з гіпнотизерових уст: «сяй» і «стережи». Осяйне сторожке ніщо — морок і очікування.

І тут мене звично, дуже природно обдало вітром. Я підставив йому, теплому та свіжому, обличчя й раптом пройнявся п’янкою бентегою, зауваживши, що дує з усіх боків нараз. Моя зведена рука відчувала це. Мене зусібіч обвівали темні потоки повітря, ніби від тисяч невидимих опахал. І це тривало, як і перед тим, цілу вічність.

Якоїсь миті почалися зміни, спершу непомітні. Вітер став світлом. Таку метаморфозу я сприйняв не те що зором — попросту був певен її, зовсім не дивувався, й цю певність, як гадаю, навіяв мені Кончіс. Світло несло несказанну ласку й утіху. Перебувши довгу понуру зиму, душа купалася в сонячному промінні. Розкішне відчуття — сприймаю й притягую світло, маю над ним владу.

На наступній стадії мене осінило: в моєму єстві щось незглибимо правдиве несе пізнання й притягує світло. Воно може відкрити якусь дуже важливу істину про буття. Я безпосередньо сприймав своє існування, і це сприйняття затьмарило чуття світла, подібно як світло взяло гору над вітром. Я відчував, що змінююся, набираю нових форм, неначе струмінь фонтана в поривах вітру, неначе водоверть над глибінню. Вітер і світло виявилися тільки засобами добратися до мого теперішнього стану, до сфери без вимірів і відчуттів, що їх замінило усвідомлення буття, визбутого всякої зайвини. Напевно, я впав у соліпсизм — в усвідомлення свого «я», нічого більш.

Ось такий стан, як і попередні, переінакшився. Цю зміну накинуто ззовні сфери. Я був певен цього й відчував, що новий стан наплинув не так, як вітер і світло. Втім, «наплинув» — це не те слово. Жодним словом не опишеш, як він надходив, спадав і проникав. Не природний — дарований, уділений зназовні, а мені належало прийняти.