Василь Слапчук - Мовчання адресоване мені

Ми дiти. Ми граємось.
Нашi кубики - вiршi.
Ти iз своїх виклала небо,
а я стелю з голубої кахлi,
хоч також намiрявся - небо.
Мiняємось кубиками
i знову творимо небо.
Наше небо таке справжнє,
що пiсля закiнчення гри
з нього пiде дощ.

Чернице, сестро, у чорне вбрана,
вдягни сьогоднi для мене бiле.
Неначе дверi, вiдкрилась рана -
я вийшов з тiла.
Всi вдягнуть чорне, запалять свiчку
i змиють з тiла кров порудiлу…
Моя кохана, моя черничко,
вдягнись у бiле.

Ну хто там ще?! Ну хто там?!
Я сам прийду до ваших площ,
та не до вас, я йтиму проти…
А нинi змерз, як змерз Оленчин дощ.
Я нинi змерз, я нинi замерзаю,
самотньо й холодно менi…
Тихенько плаче надi мною заєць
й збирає в лапу сльози льодянi.

Давай посадимо дерево,
адже мусило щось народитись,
окрiм вiршiв,
що було б нашим спiльним.
Я мрiяв про дiвчинку.
Породу дерева
вибереш сама.

Ти - кандидат усiх наук,
а я подавсь у найми,
пасу гусей
за шкварку i обiднiй борщ,
я б пас телят
(посада рангом вище),
але нема менi довiри
за вiршоблудство.
Ти пишеш тези,
з колегами п’єш традицiйну
чорну каву у кав’ярнi,
ночами родиш вiршi,
як небо родить дощ,
даруєш вiдкриття…
Я вирiзаю свищики
iз власних пальцiв
i переказую у вiршах те,
про що говорять гуси.

I знов менi
приснився нiж,
я утiкаю лiсом,
а хтось бiжить за мною з крiсом,
наздоганя уже,
я б’ю його ножем,
стрiляє крiс,
бинти берiз…
Ми лежимо в травi,
i вiн, i я - в кровi -
хто стане здобиччю для крукiв?-
здiймаю руку…
а ти кричиш: «Не треба!…»
Iду, хитаючись, до тебе.
- Не треба, братику мiй, сину…
А вiн менi стрiляє в спину.

Моє вiкно закохане у Схiд.
Твоє вiкно кохає Захiд.
На хрестi
iз двох стеблин
червоної i жовтої
троянди
розiпнуто метелика,
котрий мiняє колiр
в залежностi вiд того,
на яку з троянд подивитися.
Моє вiкно - скептичний реалiст.
Твоє вiкно - наївний фантазер.
Одна з троянд зомлiла,
друга спить,
їй чоловiчi сняться руки.
Моє вiкно стрiчає сонце.
Твоє вiкно його проводить.
Метелика покинула душа.
У кожної з троянд
опало по пелюстцi,
аж - нi,
то впали крила -
червоне й жовте.
У моєму вiкнi бiльше неба,
але твоє вiкно до неба ближче.
Твоє вiкно,
моє вiкно.
Метеликовi
крила.
Черпаю пригорщею воду,
крiзь пальцi сиплеться пiсок.
Самотня i прозора
душа метелика
щоночi стукає у нашi
вiкна.

Дитинство заховалося
в кущi рубiнових порiчок,
згубилось там, забулось…
На срiбному зап’ястi
срiбна павутина,
якою
прикуте до куща,
мов до галери.
Дитинство плакало
сухими i дорослими очима.
Довкола мене арус.

Хочу подякувати дiвчинi -
представницi латини
i музейних вартостей -
по дорозi з Голгофи на Голгофу,
яка колись-таки
подарує менi рушницю.

Стану вовком,
аби хоч трохи
побути людиною,
аби почути вiдповiдь
на моє вiтання,
навiть, якщо то
буде рушниця.
Стану твоїм молодшим братом,
стану твоїм…

- Хто ти такий?-
спитав я себе, вичавивши
iз тюбика бiлого черв’ячка
i збиваючи пiну.
- Чого ти хочеш?-
вдруге звернувся до себе,
ковзаючи по шкiрi
приладдям для голiння.
- Кому ти потрiбний?-
запитав себе втретє,
натираючи щоки одеколоном.
- Вiдiйди! Не спокушай!…-
вiдповiв я собi
i побачив себе в дзеркалi
неголеного.

Марудить свiтом кiт,
ще голоснiш, нiж радiо,
йому огидний свiт,
i кiшка йому зрадила.
I все на те зiйшлось,
що час настав здихати…
Чи то розбити щось?
Чи то спалити хату?
Угору мчить стiна,
росте з землi будова,
а я лечу з вiкна
на голову котовi.

Пунктирна лiнiя життя,
перехрещена з державною залiзницею,
як двi жiночi ноги
(лiва i молодша
обтягнута чорною панчохою)
ледве зiгнутi в колiнах,
пролягає далеко за розмiри долонi,
не ймучи вiри зорям,
якi говорять про зустрiч з потягом,
лише одна мовчить.

Гончар помер,
а глечик вже пiшов до школи,
де вчиться малювати коней.
Сердешний мучиться питанням,
вiд якого ураз скисає молоко
i нарiкає господиня,
на яке шукає вiдповiдь
в товстих, як цегла, книгах:
«Чому у мене одне вухо?!»
На що мiсцевий вiчний сторож,
а тому фiлософ, вiдповiв:
«Гончар був добрий чоловiк,
хоч пив не так уже й багато».