Василь Слапчук - Мовчання адресоване мені

На сьомому листочковi
четвертого дерева,
якщо йти вiд мене до тебе,
наче на долонi
можна прочитати
наше майбутнє.
Якби ми вмiли…
Ми ж не знаємо,
як читаються
нашi власнi iмена,
ми щойно навчилися
вимовляти їх
i кликати на iм’я
одне одного.

Лежу горiлиць.
Ти, перебiгши луг,
одягаєшся в домашнє
i на кухнi п’єш сiльське молоко
з хлiбом,
а надi мною
жайворонки розбирають
дах i стелю,
на долiвцi виросла конюшина,
намальованi квiти пахнуть,
а рiй бджiл
приносить золоту грушку
в дарунок нашiй домiвцi
вiд їхнього вулика.

Ходiм.
Ми вже зняли взуття,
щоб жити навпаки.
Ми залишаємо ключi,
але берем з собою дверi.
Ми збережемо ритуал
приходу в дiм.
Ми вже прийшли.
Ходiмо далi
разом.

Усе - з нiчого,
хоча болить, як справжнє.
Не знаю, де любов,
де гiлка яблунi.
Не вмiю вiдрiзнити
себе вiд тебе.
Я тiльки й вiдаю,
що грiх - це кара,
а кара - грiх.
I вiрю у нiщо.

Я так i зробив.
Кровi було небагато,
але цiлком достатньо,
щоб вимазати
не тiльки пальцi,
але й обличчя.
Зате битого скла
було всюди.
Душа ходила боса,
а я вiдчув потяг до малювання,
Сюжети висмоктував
iз мiзинця,
видивляючись
у розбите вiкно.
Ти думаєш, щось змiнилось?

Це був не я.
Я ще не був.
Чавив мiж пальцiв вишнi,
як чавлять пальцi в дверях,
i дякував усiм,
хто шарпав клямку.
В обiйми падав
дощ зi стелi,
вiрнiше, дощ iшов,
а падав я
i повз
повз нього.

Допоможи зiбратися з думками,
згорни слова холодними руками,
збери i викинь
пiд черевики,
як злу личину,
нехай спочинуть.

Годинник спить,
йому наснилась гамiвна сорочка.
Я долiлиць рахую пульс
старiй зозулi.
Повiсив серце в дверях
замiсть дзвоника,
воно мовчить.

час для кохання
час для справ
час вибору
можливiсть вибору
передбачає
його вiдсутнiсть
а отже
вибiр зроблено
завчасу

Це ангел сумнiвiв,
це ангел розпачу,
це…
цей ангел мiй.
З зимовим прiзвищем,
з iм’ям, подiбним на ромашку,
i з синiм вiршем
п’є чорну каву.

На кожен дотик
ти реагуєш, мов їжак,
бо ти i є їжак,
маленький їжачок,
колючками
всередину.
На кожен дотик,
ба навiть
на саме бажання
дотику.

Мене врятує не коса
твоя, не очi… Вовком чую:
мене нiхто вже не врятує,
якщо я не врятуюсь сам.
Мене врятують не уста
твої, не руки…Чую, чую:
мене врятує лише та,
котра нiкого не рятує.

Нi, то не осiнь.
Сьогоднi осенi не буде.
Солома золота у золотiм волоссi
i золота печаль у грудях.
Не буде осенi нiколи.
Лише коротка тiнь вiд лiта…
I дiти не пiдуть до школи,
i бiль забудеться болiти.

у цьому свiтi все уже було
задовго анiж починало бути
чiпляюся зубами за стебло
метеликом i каменем забутий
чiпляюся зубами за травинку
над головою розцвiтає мак
i макiвки старої половинка
на свiтi все було але не так

не гасять щем спиртнi напої
чим тiльки вже не убивав
упасти б в небо головою
щоб розкололась голова
i загубитися в травi
аби тебе любити звiдти
та тiльки дощ у головi
i вiтер

Ще вчора я квiтки їв
iз рук твоїх.
Сьогоднi красень Київ
тобi пiд ноги лiг.
Упала ниць столиця,
лежить, мов собача…
I тiльки тiнь на лицях,
i тiльки бiль в очах.
Як лiсове озерце
враз вигулькнув майдан.
Пiд ноги впало серце,
i покотивсь каштан.
Думки волають хором,
як веснянi коти…
Це лиш уява хвора,
це страх мiй покотивсь.
Тебе вiтає Київ,
у тебе рандеву…
Ще вчора я квiтки їв,
а нинi їм траву.

Ти сьогоднi будеш синя,
i тобi не буде меж,
ти сьогоднi свого сина
цiлувати не прийдеш.
Я сьогоднi буду бiлим,
в бiле вибiлю життя.
Лише губи почорнiли -
не цiлованi дитям.
Не цiлований дочкою,
синiй бiль i бiла синь…
Доня сина заспокоїть,
заспокоїть доню син.
Заспiває синя птаха,
голос бiлої зiйшов…
Ми, обнявшись, йдем на плаху
помирати за любов.

Я дослухаюся ходи,
я наслухаю кроки.
Та тiльки дощ худий
мене цiлує в око.
Цiлує дощ у нiс,
дощ слинить менi вухо.
Та скiльки я не слухав -
не чулося менi…
Ти з’явишся без звуку -
кульбабка золота -
спочатку прийдуть руки,
а потiм i уста.
Коли мене цiлуєш,
то трiо голубiв
вклоняється тобi
й спiває алiлуя.