Андрій Ковальчук - Мовчання Метатрона

Заюшений Микош лежав на могильній плиті, та вдавався до меланхолійних роздумів стосовно ролі соціяльного статусу у житті окремої особистості. Ну не зовсім роздумів, а так, на рівні відчуття болю, жалю та стиду, в голову пекельним хробаком вгризалось і настирливо нагадувало про себе одне питання: «Ну якого фіга я не послухався дядечка та тітоньку Крак? Казали ж бо – не висувайся, є закони сім’ї і вони непорушні». Так ні, біс смикнув його поперти на Джерка. Хоча Джерк і не подобався багатьом у сім’ї: своєю дуркуватістю, лихим поглядом та манерами гопника, проте він був головним у другому колі. А Микош? Микош не належав навіть до третього кола, він був майже ніким – так прийшлим зайдою. І тому, коли він висунув претензії на зміну своєї ролі у суспільстві, це ж суспільство йому пояснило, що роль Микоша залишається (раз) незмінно мікроскопічною, залишається (два) на задвірках історії, і залишається (три)… загалом не довго їй залишилось залишатись. Спочатку йому це пояснював Джерк зі своїми дружками, хоча Микош був й вищий та дужчий за кожного з них, але ж все ж таки їх було п’ятеро – били довго і влучно, причому по голові, як не намагався Микош її сховати. А потім, коли очі застилала червона пелена, а сам він скоцюбившись лежав долу, підключились інші. Як зміг за цією пеленою розгледіти Микош – у строгій відповідності до законів сім’ї. Починали шмаркачі з третього кола, а закінчувало подружжя Крак. Що трохи потішило Микоша, то те, що дядечко та тітонька Крак приклалися до нього лише по разку, зовсім ніжно, так для проформи, виключно з ритуальною метою. Ще більше втішило Микоша те, що в цьому акті групового навчення не брала участі Елькара – вона, якщо правильно зміг розгледіти Микош краєчком правого закривавленого ока, печально, з тривогою спостерігала з боку за цією драматично-дидактичною подією. Тоді, це його втішило.

А зараз його вже ні хріна не тішило! Микош відчував, що поступово коліє. Здається, душа почала тихенько віддалятись від тіла. Він вже міг поглянути на себе збоку, точніше згори, з висоти, так би мовити, пташиного польоту. «Якийсь чорний гумор» – подумав Микош. У світлі місяця старезні кам’яні хрести кидали довгі тіні на такі ж кам’яні плити могил. На одній з цих плит і лежав Микош. Мабуть, він зміг заповзти сюди після того як всі члени сім’ї покинули його, але до того, як покинули його останні власні сили. Плита була чималенька. Тому все розпластане тіло Микоша цілком вписалось в її рамки. Воно, тіло, нагадало Микошу пентаграму. Ну майже пентаграму – для пентаграми зайвим був обскубаний хвіст, що бісектрисою проходив між двох розчепірених лап. Здається, цією тілесною майжепентаграмою Микош викликав потойбічні сили. І вони з’явились – раптово, коли місяць сховався за хмарами, голосно скрегонуло залізо, і яскраве світло вилетіло зі старого склепу, що знаходився за декілька могил від місця дислокації тілесної сутності Микоша. Йому, точніше його душі, стало так лячно, що вона стрімголов пірнула назад до тіла. Микош зіщулився і прислухався до зловісного голосу:

– Зачини двері! Щільніше – знову скрегнуло залізо. – Тримай ліхтаря, я зачиню замка. – щось клацнуло – Так, добре. Ну що, пішли?

Микош почув кроки – хтось чи щось і не одне наближалось. Знову цей голос:

– Сподіваюсь, нас ніхто не бачив?

– Ха, а якщо й бачили, то що з того – більш високий голос. – Я ж з ними домовився, так що – і голос мелодійно та весело вивів – «Все буде добрееее, для кожного з нааас»…

– Гм, не блазнюй – пробурчав другий, більш низький голос.

Голос був зовсім поруч, а потім Микоша накрило світло, таке яскраве, що навіть заплющені очі не допомогли. Той другий присвиснув:

– О, а це що за фігня?

Микош закляк, а думки його почали хаотично кидатись в голові. «Та ну його…» – врешті виділилась серед них одна і стала головною ідеєю цього моменту. Хтось швидко вимкнув світло і Микош розчинився у безпечній та рятівній темряві…

Секретарка, чи б то пак, Офіс-менеджер, запопадливо відкрила перед Олександром Павловичем двері. Він подумки зітхнув й пірнув у пащеку одвірка. Зітхав Олександр Павлович кожного разу, коли заходив у цей кабінет. Здається, чого б це? У свій-то вік, доктор економічних наук, генеральний директор, ТОП серед ТОПів і т. д. і т. п., а все одно, тільки переступав поріг кабінету Францишева – і все. Одразу з підсвідомості виринало шобло облізлих чорних котів і, мовчки, розчепіреними пазурами, починали зсередини дерти-панахати грудну клітину. Ну а сьогодні, оскільки новини були невтішними, кількість котів подвоїлась.