Андрій Ковальчук - Мовчання Метатрона

– Ббба-бах, трісь, шшшш, ляп!!!! – Щось, значно більше за листя, шубовснуло-вдарилось-прошурхотіло по склу та бемкнуло об капот. Від несподіванки Костя здригнувся-випростався, нога сама сповзла з педалі газу. Чорна ворона розпласталася на машині – голова та одне крило припечатались до лобового скла, інше крило лежало на капоті, розчепірені лапки нагадували «козу» рокера. Від цієї пташиної пози зю віяло вселенською скорботою. Птах дивився на Костю хитрим й печальним оком і, ніби, казав: «Бачиш, хлопче, як ото воно буває у житті». Від цього ока по склу у різні боки розходились тоненькі тріщинки. Костя вилаявся, натиснув на гальма, машина, що котилась самоходом, різко зупинилась. Птах зі скла сповз на капот. Костя рвонув двері, але вийти не встиг. Ворона вирішила ще раз здивувати Костю та раптово змінила свій життєвий ритм, прудко підвелась, кілька разів скакнула по капоту у напрямку правої фари, повернулася, немов би знизала плечима, заперечно похитала головою, каркнула, змахнула крилами, злетіла, описала коло над машиною, ще два рази ображено каркнула, та сіла на найближче дерево. «Оце так «Ласкаво просимо!»» – Костя поглянув на тріщини та дві пір’їни – цей воронячий автограф на згадку. Вийшов, роздивився скло з іншого боку: «Доведеться міняти». Блимкнув на ворону – та знову тужливо каркнула. «Що з неї візьмеш?» – ні грошей, ні, навіть, сиру у неї не було. Зітхнув, сів знову за кермо, ввімкнув запалення. Ворона сприйняла шум двигуна як сигнал. Злетіла з дерева, намалювала коло і повільно, манівцями, полетіла у бік Алик. Костя на машині теж повільно поплівся за нею до села.

Ворона щезла з виду тоді, коли дорога круто повернула вбік та вниз – машина в’їхала на околицю села. За місточком з’явилась перша будівля – старовинна квадратна цегляна коротка чи то башта, чи то флігель, чи щось інше, мабуть, також побудоване за часів магнатів. Під арочним вікном двері, на них табличка «Магазин». «Треба спитати дороги» – подумав Костя, але навколо не було ні душі, а на дверях магазину висів важкий замок. Костя, не зупинив машину, резонно вирішивши, що бруківка повинна довести до самого замку. За чудернацькою баштою, вздовж бруківки пролягали вже прибрані городи, які без зупину мілкою січкою засівав дощ. В глибині городів за деревами – невеличкі мовчазні хати. Знову нікого. Лише тоді, коли бруківка повернула праворуч йому зустрілись перші мешканці. На лавочці біля тину, не зважаючи на дощ, сиділо двоє чолов’яг. Зодягнені по сучасній сільській моді, тобто зверху куртки із «свинячої шкіри», в спортивних костюмах з гордими трьома смугами на штанях, резинових чоботях, кепках. У кожного в руці пляшка дешевого пива. Вони запитально дивились на машину Кості, що наближалась до них. Здається, її поява перервала їх філософський диспут. Костя зупинив авто біля лавки, опустив праве скло:

– Добрий день!

– Добро’ня!

– Чи не підкажете, як проїхати мені до замку?

– Тооо їдь по бруківці, коли побачиш костел перед ним повернеш праворуч – відповів неспішно той, що, здається, був старше. Очі з-під насуплених брів підозріло втупились у Костине обличчя – А навіщо тобі замок, хлопче?

– Ну … теє…– Костя трохи розгубився – Мені до фірми…

– Ааа, ну дивись мені…– розтягуючи слова сказав старший.

– Д-д-дякую…

Костя знизав плечима, зачинив віконце, повільно рушив з місця. У дзеркалі заднього виду побачив, як старший сіпнув молодшого за рукав, обоє підхопились, і, на ходу допиваючи пиво, зникли за найближчою хвірткою. Перед цим молодший в останнє пильно подивився вслід машині, що бруківкою котилася до замку.

Дорога круто повернула ліворуч і у Кості аж перехопило подих. З-за голих дерев виринав-випростовувався величезний, епічний костел – такого і у великому місті не зустрінеш. Мовчазний, з темними вітражами-віконцями. У декількох місцях штукатурка облізла, але це не заважало йому цілком бути темно-темно-сірим. З чорних ніш на нього, крізь дощові струмені, несхвально та підозріло зиркали статуї святих. Картину довершувала незліченна кількість ворон, що з тривожним галасом хаотично кружляли навколо похмурого замку та сірих дерев. Мабуть, серед цього вороння була і його нова знайома. Задивившись на костел, Костя мало не проскочив поворот на замок. Пригальмував й звернув на вузеньку доріжку. Замку ще не було видно – тільки величезний цегляний мур та вмонтовані в нього масивні чорні ворота. Ворота були зачинені, лише з правого боку хитались від вітру невеличкі дверцята, немов би запрошували зайти у середину. Костя зупинив машину біля воріт, вийшов, підхопив з заднього сидіння наплічник, ляснув дверцятами, увімкнув сигналізацію та підійшов до воріт. Ліворуч від них, до муру була прилаштований великий червоний рекламний борд: «ООО ЗАМОК К.» – те що й він шукав. А ось праворуч, біля дверцят, Костя здивовано побачив стандартну, державного зразку, дощечку: «Обласна психіатрична лікарня».