Андрій Ковальчук - Мовчання Метатрона

– Д-добрий день, Леоніде Рустамовичу! – Олександр Павлович намагався говорити впевнено, тримати спину прямо, йти твердо, поки долав кілометри коштовного килимового покриття, що простиралось від дверей до масивного столу олігарха. Францишев по-хазяйськи розвалився у кріслі. Здавалось, що то не його маленьке тільце потонуло у цьому кріслі, а, навпаки, крісло не могло вирватись з тенет цього величного тіла. Олександр Павлович зупинився за півтора метри до столу і змусив себе підняти очі. Францишев поглядом Каа зирив на перенісся Олександра Павловича. Пауза затягнулась. Нарешті, Олександр Павлович не витримав:

– Теє…вони відмовились – бандерлог… себто Олександр Павлович знову опустив очі долу, плечі чекали вибуху, але він все одно став неочікуваним, удав трансформувався в тигра:

– Бл@дь, піда… – тирада про якості Олександра Павловича, його команди, його рідних, «тієї довбаної фірми», її співробітників та членів їх сімей, тривала хвилин п’ять. Потім, також несподівано, вона стихла. Шерхан, себто Францишев, стояв вже у центрі кабінету, а величезне шкіряне крісло жалісливо докручувало останні оберти за годинниковою стрілкою – заряд в ньому вже закінчувався. Олігарх скоса глипнув на Олександра Павловича, мовчки підійшов до стіни й почав щось зосереджено розглядати. Олександр Павлович намагався не дивитись у той бік, він добре знав, що там так зацікавило Францишева. Три місяці тому олігарх прикріпив кнопками до стіни вирізку журналу «Форбс». Впродовж цих трьох місяців, кожного разу, коли Олександр Павлович був у цьому кабінеті, Францишев знаходив нагоду залізти до шухляди столу, дістати звідти знаряддя для дартсу, та використати його за призначенням. Імпровізованою мішенню слугувала саме ця вирізка. Потім, кожного разу, Францишев, виколупуючи стріли з листка, патетично заявляв:

– Подумати тільки Олександр Павлович Задов визнаний найкращим менеджером. Але чомусь, при цьому, компанія ККМ, яку очолює «найкращий» менеджер, пасе задніх. Як же ж так може бути? – і удавано запитально дивився на Олександра Павловича. Насправді, ККМ груп не «пасла задніх», за рейтингом Форбс займала тверде друге місце серед усіх компаній країни, але для Францишева то не було реальним аргументом. У нього все повинно бути «най», найкраща компанія, найкращий менеджер, найкраща спортивна команда, а він сам і найкращий, і найбагатший, і найідеальніший. А тут якийсь «Замок К.», якісь вискочки з якоїсь поліської кацапетівки взяли перше місце і у номінації «Найбільший прогрес», й у номінації «Найкраща компанія». Впродовж цих трьох місяців «Замок К.» був головною темою усіх нарад ККМ та її дочірніх компаній. В одній з них, «ККМ комп’ютер систем», був звільнений весь топ-менеджмент, за «те, що ці підараси проґавили конкурента та просрали все, що можна просрати» – річ у тім, що «Замок К.» займався комп’ютерними технологіями. Була поставлена головна стратегічна мета – «Замок К.» повинен бути в ККМ. Задіяні всі ресурси. Але… «Замок К.» продаватись бажання не мав. І в останній раз на перемовини поїхав сам Олександр Павлович.

Францишев, нарешті, відірвався від мішені-рейтинга:

– Ну що, кращий менеджере, і тебе вони послали.

– Так, «це їх бізнес, їх життя, й вони їм не торгують», непробивні. – Задов, побачивши, що Францишев трохи заспокоївся пожвавішав – Жоден мій аргумент не сприйняли, придурки…

– Тобто вони класти на тебе хтіли…, а значить, й на мене – Леонід Рустамович підібгав губи – Ну добре, що пропонує мій найкращий менеджер?

– Ну що ж, треба переходити до плану В.

– Ні, не тільки В, але й С.

– Одразу?

– Так, будемо бити з двох напрямків – Францишев підійшов до столу, натиснув кнопку селектора – Лєна, начальника СБ та піарника до мене…

– Скільки з мене?

– Додічі грівна…

– Перепрошую.

– Е-е-е… – кав’яр, худий та бородатий, розчепірив спочатку всі пальці на обох руках, а потім правою викинув ще раз вказівний та середній.

– А, дванадцять? – здогадався Костя. Розплатився. – Дякую… – а потім вихопив з пам’яті – Граціа.

– Нема за шчо – відповів італієць.

Костя сів за невеличкого столика, що стояв у кутку біля покритого дощовими краплями вікна, підняв за чудернацьку ручку філіжанку, відсьорбнув маленький ковточок. Те що треба! Йому подобалось ця призаправочна кав’ярня під Житомиром. І завжди, коли вирушав з Києва у західному напрямку, Костя заїжджав до неї вдихнути своєрідний полісько-італійський аромат. Сьогоднішній ранок не був виключенням, поготів що він остаточно і не прокинувся. Зранку його нагло і безцеремонно розбудив початковий мотив п’ятої Бетховена, що стояв в якості дзвінка на його мобільнику. Не розплющуючи очей Костя намацав на тумбочці трубку, потягнув її до вуха: