Андрій Ковальчук - Мовчання Метатрона

– Слухаю.

– Вставай лінивцю – слухавка прогугнявила голосом Ткачука. – На нас чекають великі справи.

– І Вам доброго ранку, Вікторе Вікторовичу – Костя відірвав трубку від вуха, підніс її до носа, роздер праве око, щоб подивитися котра година, і томно застогнав – ні фіга собі рань Господня! Повернув слухавку на початкову позицію, щоб почути від шефа:

– І не треба тут скиглити, менше б волочився по клубах та псував столичних дівчат… – а ось це він даремно, нікого Костя не псував, принаймні сьогодні у ліжку він був один. Про всяк випадок Костя помацав ліжко зліва від себе, ну точно ж один, а Ткачук продовжував бубоніти – то б і висипався, і раніше вставав. Хто рано встає, як говорять, тому і бонуси в конверті. – він реготнув. – А ось твій начальник не спить, і привалило нам щастя у вигляді замовлення. Такщо слухай сюди… – і він почав роздавати інструкції.

Замовленням у рідному для Кості виданні «Правдиві вечорниці» називали замовний матеріал. Але не крислату джинсу, якою зазвичай годувались невдахи-журналісти. Замовлення – річ значно тонша. Справжнє журналістське розслідування, де викривались правдиві корупційні історії, махінації, злочини. Щоправда, вони стосувались конкретної особи, конкурента замовника. При цьому сам замовник був нічим не краще від своєї жертви. Але це вже деталі, а в деталях, як любив казати Ткачук, криється чи то Бог, чи то диявол, в залежності від ситуації та розміру гонорару. В сухому залишку від замовлення вигравали всі: замовник топив конкурента, при цьому він був «не при ділах», Ткачук та журналіст мали собі на червону ікру, а «Правдиві вечорниці» вкотре засвідчували своє реноме «флагману вільної журналістики, єдиним та незмінним справжнім борцем з корупцією». Щоправда дехто подейкував, що «Вечорниці» не настільки правдиві, наскільки жовтаві, але ж то злі язики заздрісників, хто ж на них увагу звертати буде.

Почувши від шефа куди треба їхати, Костя знову застогнав – це ж навіть не у дідька на куличках, а у значно темнішому місці.

– Не ний. Знаю що далеко. Але в замін стражданням нам буде щастя. Треба виконати це замовлення, а там… ну розписувати не буду. Сам побачиш. Ну і ще, як завжди, будеш працювати під прикриттям.

– Та я вже зрозумів… – Костя махнув рукою невидимому шефу. – Стривайте, так а яка там адреса?

– Ця фірма розташувалася в замку. Щось мені підказує, що знайдеш їх і без точної адреси – регіт Ткачука перебили гудки…

Десять хвилин на вранішній моціон. Ще десять – намутити в дорогу бутерброди. П’ять хвилин на збори – стандартний похідний набір светр, джинси, куртка, кросівки. Запасний одяг кинути у наплічник, там де лежало журналістське приладдя. О, ледь не забув. Зняв куртку, натягнув під пахву кобуру з пістолетом. Простенький Форт, з яким він ніколи не розлучався після того випадку з розслідуванням міліцейських наркобаронів на Миколаївщині. Знову натяг куртку. Спустився вниз до машини. І в дорогу…

Ось така вона тяжка – журналістська праця. Костя у два ковтки допив каву, виходячи з кав’ярні, кивнув італійцю на прощання. Їхати йому ще далеченько…

Нарешті Костя побачив вказівник і, далі, одразу за міліційним КП, сам з’їзд на Алику. Він достатньо втомився займатись слаломом й на основній трасі, оминаючи численні ямки та канавки. Але тут на його водійський досвід чекав новий виклик – одразу за поворотом битий, у прямому сенсі цього слова, шлях. Подекуди, з моря місива гравію, трави, пожовклого листя, калюж, виринали невеличкі острівці темно-сірого асфальту. Костя змушений був знизити швидкість близько до нуля, і машина пошкандибала вздовж «дороги», яку позначали два ряди старезних тополь. «Капець ходовій» – подумав він прислухаючись до брязкоту, що видавала машина.

За декілька кілометрів (тобто десь хвилин за десять) ситуація дещо покращилась – авто виїхало на стару вузеньку бруківку. Складалася вона не з округлого каміння різних розмірів, а з пласких отесаних кам’яних шестикутних плиточок. Зроблена, мабуть ще за часів князів, ця дорога значно переважала сучасний «асфальт». Костя трохи підвищив швидкість.

Машину вже не ковбасило, а лише потроху трясло. Бурштинове листя ще подекуди залишалось на деревах. Іноді воно зривалось та падало на лобове скло машини разом з краплями рідкого дощу. Цей авто-шляхово-осінній ритм заколисував, закривав очі. Костя потягнувся до програвача, щоб ввімкнути якусь бадьору музику.

Раптом якась тінь майнула зверху: