Андрій Ковальчук - Мовчання Метатрона

Сказати, що це дещо спантеличило Костю, можна було лише з чималенькою натяжкою – він нерішуче простояв біля воріт декілька хвилин. Нарешті, вирішивши, що стовбичити просто отак виглядає непристойно, Костя набрав побільше вологого холодного повітря у груди та зазирнув через хвірточку і…не побачив нічого, окрім великого арочного цегляного проходу, що вів до якогось майданчику з клумбами. «Треба йти» – Костя невпевнено пройшов-прокрався до виходу з арки. Перед ним розкрився майдан, який з чотирьох боків оточував замок. Справа, зліва та по центру двоповерховий, позаду в чотири поверхи, з чудернацькою башткою посередині. Замок та майданчик напівсіро закривала завіса дощу. Костя почув ритмічний шурхіт зліва, повернув погляд і побачив далі, біля паркану у бічній алеї, високу постать. Зверху постать прикривало гілля дерев. Сама постать була спрямована до Кості зігнутою спиною, спина була зодягнена у темно-сіру фуфайку, на фуфайці була нашита біла ганчірка, на якій, чорним маркером криво був нанесений напис «Дублянка № 2». Сама спина ритмічно поверталась праворуч, а потім ліворуч, під час цих поворотів видавалось те шаркання, що привернуло увагу Кості. Приглядівшись, Костя побачив, що цей шум вишурхувала велика мітла, яка під час поворотів спини визирала то справа, то зліва. Костя обійшов постать з правого боку і вже з бічного ракурсу побачив, що вона являла собою великого незграбного молодика. Той не помічав Костю – був суцільно поглинутий у процес підмітання. Точніше не підмітання – мітла навіть не перевертала промокле бурштинове листя, а тільки ганяла невеличкі цунамі по великій калюжі. Кості ця сцена здалась настільки кумедною, що він вирішив потролити «дублянкового» молодика. Він ґречно та голосно кашлянув:

– Пробачте, вельмишановний незнайомцю, чи не підкажете, як мені пройти до офісу фірми «Замок К.»?

Молодик від несподіванки здригнувся, але потім повернувся до Кості, і скоса дивлячись на нього пробубнів монотонно, але приємним голосом:

– Пане-добродію, підхід до офісу зазначеної Вами фірми, залежить від географічного вектору Вашого пересування. Ми ж бо всі знаємо, що Земля, наша матінка, досить округлої форми, відповідно ми маємо вже два можливих напрямки руху до офісу, вже згадуваної Вами та моєю скромною особою, фірми. Але, якщо ми згадаємо, що насправді простір має багато вимірів, та враховуючи, що гравітаційні сили викривлюють його континуум, у відповідності, до теорії Ейнштейна, цих напрямків буде набагато більше. – він смикнув мітлою та втупив погляд долу. – Крім того, на напрямок вашого подальшого руху може впливати і соціально-психологічний вектор, а саме, мета з, якою ви будете спрямовувати себе до офісу вже тричі згадуваною нами фірми… – Костя зрозумів, що його тролінг було перебито в суху. Звичайно, відповідь приклеїлась до кінчика Костиного язика, і він намагався хоч щось вставити у словесний потік молодика у фуфайці, але ці намагання були безсилі – І, оскільки, високоповажний пане, Ви мене назвали «вельмишановним незнайомцем», то Ви можете також зрозуміти, що і з мого боку, Ви видаєтесь не менш шанованим, однак все ж таки незнайомцем, бо як Ви не знаєте мене, так і я Вас не знаю. Але це можливо виправити, познайомившись один з одним. – молодик знову підняв погляд, та скосу зиркнув на Костю – Тому, дозвольте відрекомендуватись…

– Стасику, – гучний тенор, почувся з-за спини Кості – скільки тобі разів казати, не підходити до відвідувачів замку.

Костя обернувся і побачив за собою огрядного чоловіка, значно старшого за віком від Стасика. Чоловік був зодягнений у білий лікарський халат та таку ж лікарську шапочку, з-під якої вибивались у перемішку чорне та сиве волосся. Він дивився то на Костю (тоді погляд набував приязної веселості), то на Стасика (погляд перевтілювався у поблажливу суворість). За декілька хвиль Стасик насупившись відповів:

– А що я, я нічого, він сам…

– Ну досить Стасику. – лагідно перебив його лікар, – Трудову терапію на сьогодні завершено, йди до палати.

Стасик знизав плечима, кинув мітлу до калюжі, і мовчки та ображено почвалав до правого крила замку.

Лікар повернувся до Кості:

– Мені не здалось – він говорив з Вами довго та розлого?

– Та так, багато чого мені накидав, – посміхнувся Костя – досить незвичайний хлопець.

– Так-так-так – зацікавлено промурмотів лікар – зазвичай-то він мало говорить, але зараз…здається починається vagabondage [1] (фр) дромоманія – імпульсивний потяг до зміни місць (коментарі у кінці тексту)… – замислився, потім очунявся, повернув приязний погляд Кості – пробачте, не відрекомендувався. Федір Петрович, головний лікар цієї «обителі хмурої». А Вас, як, батенько, величати?