Василь Слапчук - Мовчання адресоване мені

я цiлував її в уста
я пестив лоно їй
одне дiлив iз нею ложе
я був їй вiрним
цiлуючи обвислi груди
я виссав з них життя

В ту мить я збагнув:
моє життя - термiн
вагiтностi всесвiту,
що це не смерть, а пологи,
що всесвiт мучиться зi мною,
кричить зi мною
i плаче
за мною
недоношеним.

Той, хто в мене стрiляв,
мабуть, був хорошим чоловiком
(нехай пошле йому Аллах
довгих рокiв життя),
але вiн не їв сала,
а я вирiс на Українi.
Той, хто в мене стрiляв,
близький менi i рiдний,
i я його люблю,
хоч вiн не їсть сала,
а я вирiс на Українi.
Нiколи не дорiкну
тому, хто в мене стрiляв,
я навiть вдячний йому,
i якби зустрiв того чоловiка,
то спитав би:
що виросло на тому мiсцi,
де проллялася моя кров?
Але я живу на Українi,
а вiн там, де й стрiляв.
I лише зрiдка я картаю
того, хто в мене стрiляв,
що вiн таки мусив би
бути точнiшим.

поряд зi мною лежала чиясь рука
не гоголiвський нiс
у чиновницькому мундирi
а звичайна людська рука
вiд кистi до лiктя
обтягнута жовтою шкiрою
i засiяна рудим товстим
жорстким на вигляд волоссям
зрiдка вище вiд зап’ястя
посипана ластовинням
iз чорними смужками бруду
пiд нiгтями
зап’ястя охоплював
бiлим металевим саморобним
браслетом
старий потертий годинник
iз написом на циферблатi

ПОБЕДА

за п’ятнадцять перша
мимоволi зауважив я
годинник справно вицокував
секундна стрiлка описувала кола
звичайна людська рука
чого ж я так злякався
це все годинник
його колючi колiщатка
ухопили край моєї душi
i затягують у механiзм
чавлять нiвечать
кожен його цок
голоснiший од вибуху
звичайна рука звичайний годинник
Боже що ж це за такi звичаї

Бiль вийшов з мене
i лишився ззовнi,
а крик
назад вернувсь
у горло.
Великий бородатий дядько,
впiймавши сонце за волосся,
ударив ним
перед моїм лицем
об камiнь.
- А що, малий, злякався?
- Ви помиляєтесь.
Коли я був малим,
i тре’ було рубати пiвня,
менi важкою видавалася сокира,
тож мусив нести птицю до сусiда,
бо сам не мiг забити.
Тодi я був малим,
а нинi вирiс,
вирiс сам iз себе.
Бiль вийшов з мене,
бiль мене покинув.
Зостався жаль до пiвня,
та не зосталось пiвня.
- А що, злякались, дядьку?

зоря в долонi
це вже не зоря
а тiльки спогад
про далеке
свiтло

Щоденнi зречення,
щоденний страх покари.
Приймаю хрещення
в приблуди, в яничари.

Горять вогнем обидвi щоки,
до спраглих уст несуть ропи.
I тiльки й мовиться: «Допоки?»
I тiльки й чується: «Терпи!»

чекання
до ворiт на крилах
летить
а за ворота
каменем падає

самiтником
вагiтна нiч
приймає пологи
у людства

Лови, козаче, з усiма
у небi неводом хмаринку.
З’їв гарбуза, доїж шкуринку,
а хлiбної, даруй, нема.

Живем як перше, поживаєм,
хмiльнi вертаємось з хрестин,
печем весiльнi короваї,
збиваєм труни i хрести.

це пожовкле фото
наче палиця
у колесi часу

картуз не любить
голови
йому милiший цвях
в одвiрку

пiсля окупацiї
кури
iз власних яєць
стали висиджувати
крукiв та шулiк

Я йшов iз дому, мав мету:
як повернусь, то обмету
бiля порога з власних нiг
з вершин найвищих в свiтi снiг.

Пейзаж один. I на трубi - труба.
А дим важкий i кучерявий
фiльтрують нашi голови дирявi.
Планета наша, кажуть, голуба.

Живем всi рiзно,
i хто як звик.
Життя не пiсня,
життя - це крик.

накидає вечiр
пiджаки на плечi
зваблює дiвчат
з солов’ями в змовi
ловить їх на словi
а вони мовчать

Зустрiлися на ешафотi:
Хто ти?

печаль
похукує на очi
мов на скло
а пiсля неї
радiсть
свiтлом миє