Василь Слапчук - Мовчання адресоване мені

Люблю в тобi не жiнку, а дитину -
маленьке диво з дитсадочка,
люблю в тобi тебе i дочку,
i голос твiй з бурштину.
Тебе в тобi - немов зернят у колосi,
як зiр на небi, як дерев у лiсi…
Дитя, ти - найдорожче,
найцiннiший -
бурштин iз твого голосу.

намальоване око клiпає
упав навколiшки стiлець
звелася тиша нанiвець
вiн був калiкою
жiнки iдуть на рiчку прати
видзвонюють грудьми i спiдницями
вiн був калiкою мiсцями
а так хотiлось бути братом

Це вишивання мукою,
цi очi на фiранцi…
Ну ось, вiн знову стукає,
запрошує на танцi.
За бiлою фiранкою,
за голубою шибкою -
вiн звечора i зранку вiн -
чекає дощ зi скрипкою.
Танцюємо до ранку,
танцюємо до ночi…
А вiтер дме в фiранку,
у вишиванi очi.

Я ще прийду. Мене не треба ждати.
Прийду з дощем, але без грому.
I тiльки дощ той знає точну дату,
коли прийду до тебе, як додому.
Я ще прийду. Але прийду не скоро,
Як сповiдатись ходять грiшнi,-
Коли твiй стiл письмовий
пустить корiнь
i визрiють на ньому вiршi.
Я ще прийду. I ще не буде пiзно.
Прибуду без твоєї згоди.
Сумний i радiсний, я буду рiзний…
Я ще прийду… Я вже приходив.

Дивлюся на тебе.
За однiєю щокою тримаю усмiх,
за другою ховається пiсня.
Подiлився б з тобою своїм настроєм,
але ти не любиш цiлуватися,
тому й пiсня моя сумна,
як усмiх,
а усмiх короткий,
наче пiсня.
Оце сиджу i дивлюся…

Я нинi в траурi,
я нинi плачу.
Втрапляю в ауру,
у пастку наче.
Втрапляю серцем
в петлю жалоби,
в стiну твердечу
втрапляю лобом.
Чекаю суду
й плачу печаллю
за все, що буде
й не буде далi.
Мiзерна плата
ця мука синя,
я нинi плачу,
я вию нинi.
Смiюся смiхом,
мiй смiх червоний.
Лежу пiд снiгом…
Цвiтуть пiони.

Мов пiсню слухаю тебе й вивчаю.
Моя ти Мекка, мiй Почаїв…
Це - ти. Це - мiсяць жовтень.
А це - грудень.
Це - ти. Ще не моя. Але моєю будеш.

це Ти
отут я буду жити
отут радiтиму
отут заллюсь печаллю
отут пiзнаю щастя
отут зустрiну сумнiв
отут молитимусь
отут ховатиму уста
у час спочинку тiла
вiд цiлункiв

Говоримо про кохання
як два фiлологи.
Одного в щоку
лизнуло доручучення,
а в другого
своя проблема
на цю точку зору.

Так зелено, так зелено менi,
так зелено i так шалено!…
Женеться на зеленому конi
за мною бiль зелений.
Зелений бiль, зелений i гiркий
наздоганяє iменем Олени…
Сьогоднi день i свiт менi такий,
немов позичив очi в клена.

Ти назвала
мене малим,
а коли я
став малим,
ти вiдiбрала
у мене
руку.

прийшли думки
i здерли з мене шкiру
найменше винуватий телефон
але i вiн не втiк вiд правосуддя
худий стiлець
рипить над вченням йоги
аби постояти на стелi
як нинi я стою
а поряд сохне шкiра

Жнива надiй:
а може!…
О Боже мiй!
О Боже!…
Зима очей,
зимова
iз уст тече
розмова.
Спини! Не смiй!
Шалено:
о Боже мiй!
Олено!…

твоєму вiкну
завше щось
видається
ким воно тiльки
не було
вранцi
ранком
за дня
днем
воно вiдчуло себе
навiть тим кого
ти кохаєш
але нiколи вiкну
не видасться
що воно
це я

стану вiкном
у твоїй кiмнатi
ти будеш дивитися
крiзь мене
i будеш бачити захiдне небо
i все що за мною
але не бачитимеш
мене
а менi ввижатиметься…
Ти побачиш мене
лише тодi коли
мене не стане
але в тебе ще
залишаться дверi

птахи скаламутили небо
стоїть душа зi свiчкою
в однiй сорочцi
на якiй нi хрестика
днi такi короткi
що ти не встигаєш потелефонувати
а я знайти опору для очей
на пiдвiконнi
мокрий чорний голуб
задумався про
смерть
як день народження

Молюсь на пензель Врубеля,
На кiнчику якого -
iм’я
застигло нiмбом,
молюся на iм’я,
дивлюся у лице печалi,
на лик святої
чи грiшницi,
зi святим iм’ям,
в очах якої небо болю.
Молюсь, як
молиться язичник.

шашiль збирає родичiв
святкувати хрестини
чорна кiшка сповiщає
про завтрашнiй вiтер
де ще вчора пролягав мiсток
нинi перекинута жердина
в долонi б’ється рибина
слизька вiд нежитi
розчахнутих думок
що вперто матерiалiзуються
у ножицi