Василь Слапчук - Мовчання адресоване мені

Що вам сниться, Олено?
Я сьогоднi з Вами на «Ви».
Розстеляю кохання знамено
у пiднiжжі сухої трави.
Може, викроїте собi блузку,
а як нi, то хоча б носовик…
Я сьогоднi лiтав до Вас бузьком,
Щоб торкнутись крилом голови.
Я сьогоднi лiтав, але марно,
так лiтають в криницю сторчма.
Як спите, моя панно,
коли сонця нема?
Як живете, шляхетна дiвице?
Як без мене Вам час тече?
Як спите? Що Вам сниться?
Кому дихаєте в плече?

Здрастуй!
За цим словом вчувається холодна
вихованiсть кравецьких ножиць.
Здрастуй!- стрiчаються над
тарiлкою виделка з ножем.
Здрастуй! Здрастуй! Здрастуй!-
обмiнюються, дiткнувшись, два
дроти пiд струмом.
А я вiтаю Тебе
словом округлим,
як буханець хлiба,
i м’яким,
як зелена трава пiд щокою:
Прощавай!

Дивлюся на тебе через зелене
скельце розбитої пляшки,
так колись в дитинствi
дививсь на сонце.
Аби я не порiзався, Ти
вiдбираєш у мене скельце.
Ти надто доросла i заклопотана,
щоб помiтити мої сльози,
а я надто малий, щоб їх приховати,
тим паче суперечити Твоїй рацiї.

Ми вже не вийдемо разом
мiж люди у чорних
однаково вишитих
Тобою сорочках,
хоч для цього траплятиметься
чимало нагод,
але не знайдеться жодної
можливостi,
позаяк у тебе не буде мене,
а в мене не буде дарованої
Тобою сорочки,
хоч вона й буде чорна.

Я вчора вмер,
а очi загорнув у жменю,
аби не бачити,
як тебе сховає вiтер
в дуплi останньої верби,
котра бiжить до залiзницi
в обiйми потяга.
Я був тим потягом.
I був Тобою.
А ти була днем
мого народження.
Я вчора вмер,
я народивсь учора.

Втiкає лiто босонiж.
Бiжу за лiтом.
В однiй руцi у мене нiж,
у другiй - квiти.
За мною також хтось бiжить,
а хто - не знаю.
Так страшно вслiд менi кричить,
наздоганяє.
В однiй руцi у мене бiль,
у другiй - радiсть,
i я бiжу й кричу собi,
як той, що ззаду.
А вiн бiжить наперерiз,
заходить збоку.
В однiй руцi у мене нiж,
у другiй - спокiй.
До мене тягнеться, ще мить -
i буде пiзно…
З грудей широкий нiж стримить,
а з горла - пiсня.
В однiй моїй руцi квiтки,
а друга вiльна.
Лягли на очi двi руки,
прикрили щiльно.
I осипалися до нiг
червонi маки,
а той, що вслiд за мною бiг,
за мною плакав.
Втiкало лiто, а тепер
втiкає осiнь.
А я лежу, бо я помер.
Та нi. Здалося.

У жовтiй скринi божевiль
рятуюся вiд втрати глузду,
вiд страху i спокус
зробитися розумним,
i звiдти стежу за життям
i за людьми, котрим усе вiдомо,
за безглуздям, яким керує розум.
У жовтiй скринi божевiль
ховаюся й
щораз знаходжу там
тебе.

наш свiт мiж двох iкон
мiж двох вiкон
мiж двох свiтил
мiж двох свiтiв
наш свiт
мiж мною i тобою
єднає нас
i не дає
нам зблизитись

Ти менi казала,
що найбiльше глузду -
у безглуздi,
найбiльше справедливостi -
в несправедливостi,
найбiльше правди -
у неправдi,
а я, погоджуючись з тобою,
думав про те,
у чому найбiльше життя.

Що з мiж
небом i небом?-
гадали ми.
Довiра?… Нiжнiсть?…
Кохання?…
А це ж так просто:
мiж небом i небом
тримається маленьке
небо,
таке маленьке, що
часом падає.

Цiлую клавiшi рум’янi,
ловлю й цiлую тiнь руки.
Сумує бiле фортепiано,
i плачуть бiлi свiчники.
Я кличу небо у союзники,
стаю союзником землi…
Торкаюся устами музики,
торкаюся устами слiв.
А що за диво сукня ця!
Така смарагдово-зелена,
аж зеленiють очi у Творця,
аж зеленiє кров у венах.
Нам нiч ворожить на зiрках,
шепоче синьо щось i п’яно…
А ми з тобою в свiчниках,
а душi нашi в фортепiано.

Мiражний запах орхiдеї
i заєць з морквою навпроти…
Ще не згадавши, де я,
я запитаю: «Хто ти?»
Зiйшлись - стоять над головою
усi годинники планети…
Ще не згадавши, хто я,
я запитаю: «Де ти?»

Ти - виправдання й вина,
ти - заборона i ласка,
ти - моя друга вiйна,
ти - моя друга поразка.

Мiй гiсть - їжак,
вiн пасiчник колишнiй,
i теж дивак,
але дивак безгрiшний.
Вiн теж смiшний,
себе дивацтвом морить.
П’є дощ грибний
i їсть червонi мухомори.
Крiзь дах скляний
на нього дивиться Всевишнiй,
а вiн - чудний -
вчепив до вуха вишнi.