Галина Тарасюк: Блудниця вавилонська

Здавалося, тьма кромішня от-от поглине переповнений окаянними грішниками Будинок культури, як бездна океанська «Титанік»… Але саме тоді, коли доведений до безуму люд мав або полягти від інфарктів, або рятуватися від страшного суду святої Марсалії панічною втечею, у потойбічній тиші фойє пролунав розпачливий, але такий живий, такий спасенний людський голос:

— Пане вартовий, пане чатовий! Люди, людоньки! Пропустіть мене! Я здалеку!.. З краю світа добирався!..

І людоньки передихнули, ніби побачили просвіток у грозовому небі. Але найбільше втішилися брудному бомжу в інвалідному візку, що намагався пробити через фойє до зали, вартові при дверях. Один з голомозих аж заіскрився сам до себе тихим ніжним матом:

— Ну урод! Ну я тебе… таки здєлаю інвалідом! Клянусь!

І, тут же, змінивши тональність, закричав грізно й урочисто понад голови туди, звідки уже вигрібав щосили нещасний каліка:

— Пропустіть, стоящі і ходящі, бідного інваліда, сироту нещасного, що три роки добирався з Далекого Сходу і таки добрався до великої цілительки, матінки нашої преподобної Марсалії!..

— Повз, повз — ось цими руками, — заридав трагічним басом чоловік у візку, то показуючи на всібіч брудні ручища, то розмазуючи ними по темній опухлій мармизі рясні сльози. — Наконець я її знайшов! Вона тут! Матінка моя! Спасителька моя! Ге-е-е… ге-ге-е-е…

Лякаючиcь щирого реву, народ у фойє намагався розступитися, пропустити крізь себе убогого, по якого уже продирався з бічних дверей бритоголовий архангел з оточення преподобної Марсалії.

— Каззззьол! — непомітно мазнувши далекосхідного пілігрима долонею по зарослій потилиці, голомозий розвернув візок і поштовхав його до бокових дверей, що вели коридорчиком до сцени, розганяючи натовп грізними наказами дати дорогу, та пломбуючи волохате вухо нещасного добірним матом:

— Слухай, ти, урод на кальосах! Ти де, бль… твою… ходиш? Я тебе, п’янь дряная, спаралізую навєкі, скільки я тобі казав: будь при нозі?! Ну ти мене, кказзьол на возі, діссстав!.. Я тттє ізлєчу!

— Пішов… ти… — чухаючи потилицю, ощирився виродок на колесах .

З-за лаштунків навстріч їм вискочив довготелесий, зарослий, як ковтун золотушний, чоловік, зашипів:

— Де ти шляєшся, сучий сину, вона вже на сцені, а ти ще, мммм… уб’ю!

— Да оп’ять… мать… нажрался! — лайнувся голомозий і штурхонув сучого сина разом із візком до сцени. Той і оком не встиг змигнути, як врізався з усього розмаху коліньми у борт подіуму. Чорні іскри посипались з очей нещасного, а з рота ще чорніші вигуки. Але він вчасно заглитнув їх і правдиво — від болю і страху перед розправою бритоголових — розридався, закотивши очі на сяючу на сцені Марсалію та перекрикуючи її проповідь ще густішим басом:

— Спаси мене, спаси мене, велика Марсаліє, грішника окаянного, покидька підзаборного , змія підколодного! Я три роки до тебе добирався із близького заходу…

— Далекого Сссходу, урод! — засичав голомозий над головою покаянного. — Алкаш чортів, з Далекого Сходу!

— … З дальшого сходу… Спаси, світлосяйна матінко Марсаліє!

— А це ще хто такий? — перервавши гнівну анафему грішному й розпусному народові, грізно здивувалася зі сцени світлосяйна матінка .

— Митрофан, матінко, Митрофан! — заревів Митрофан буй-туром.

— Але чого ти тут? — строго спитала зі своєї вишини цілителька і спасителька.

— Бо каліка… — ревів Митрофан… — Бог мене покарав, бо грішив я, пив-гуляв…

— Ну? — ще суворіше спитала Марсалія, вимагаючи від інваліда одвертості. — Зізнавайся, як ти грішив, іроде?

— Людей убивав, банк обікрав, аборти робив, дітей топив… немовл-я-яточо-о-к… янголяточок… Помилуй, матінко, — каявся, як на Страшному Суді, протверезілий гріховодник.

Зал затаїв подих від жаху: такого чікатіла ці бідні люди ще не бачили. Тож ті, що сиділи у перших рядах недалеко від маніяка, зачали дрібно-дрібно хреститися тремтячими десницями, а найближчі з вереском кинулися врозтіч.

— Уби-и-вець! Душогуб! — гріхи покаянного окаянного Митрофана вжахнули навіть преподобну Марсалію, що вже, здавалось, набачилася того зла на своєму праведному шляху.

— І ти хочеш прощення?! — обурилася.

Народ, спостерігаючи цю сцену, не те що не дихав — скам’янів. Важка, мов непрощенні гріхи наші, тиша зависла над онімілим людом.

— Хочу! Хочу, матінко! Ще й як хочу! — нахабно заволав душогуб, розмазуючи по фізіономії пил далеких доріг.