Галина Тарасюк: Блудниця вавилонська

— Дякую! Молодець! Тепер ми переконалися, що ти справді талант, але ще не розвинений. Тому я буду двічі на місяць приїжджати у школу і з тобою займатися. Але з умовою, що ти більше не будеш знущатися над бідними вчителями. Домовились?

— Потрібні вони мені! — відрубала чудо-дівчинка, вперше в житті відчуваючи власну значущість.

— Готово, — сказав Кузьма, вилазячи з-під спідниці. І спідниця враз спалахнула, замерехтіла у сутінках закулісся місячним сяйвом. — Тільки не підступайтесь до краю сцени і не давайте їм хапати вас за поділ, а то порвуть дроти…

Наразі жіночий зойк стрілою пронизав глухий рокіт переповненої зали. Зойк почав переростати у розкотисте голосіння. Так майстерно, з жалобними перепадами — від найнижчого до до найвищого до, вміла голосити в їхньому містечку колись давно-предавно тільки професійна голосільниця баба Савета, яку люди зазвичай наймали «ридати покійника». Коли Савета зачинала було голосити, не те що люди — здавалось, каміння плакало…

Марсалія завмерла. Зала теж притихла, спостерігаючи, як від дверей у напрямку сцени крізь тісняву пробивалися двоє здорованів, несучи на піднятих руках лікарняні ноші з жінкою у терновій хустці. Лежачи горілиць, нещасна зводила до стелі молитовно руки та приповідала:

— Ой Бо-о-оже! Ой так же ж до Христа йшли, як ідуть до Мар- са-а-алії! Бо дух Спасителя нашого воплотився у просві-і-і-тленій! У провидиці і пророчиці нашій великій, у спасительці нашій, рятівниці, Марсалії дорогі-гі-гій! Алілу-у-уя!

— Алілуя! Алілуя! Благочестива Марсаліє! Зціли нас! Зціли нас! Слава тобі! — забилась в істериці дівчина в інвалідному візочку біля самої сцени. За нею — заридала вихудла на кістку старенька з останніх рядів. Хтось зойкнув зліва, схлипнув справа, луною заголосив балкон — і раптом заридала-залементувала на сотні голосів розтривожена зала. Збудження перекинулось у фойє, покотилося палаючим колесом — на вулицю. І ті, що запізнилися, підштовхувані в спини цікавістю і страхом, що не запопадуть благодаті цілющої, ломонулися з потроєним завзяттям у набитий людом Будинок культури. Зала завирувала, забилася хвилею, як штормове море, викидаючи на сцену тих, що пробралися до неї першими. За ними почали дертися, підпираючись милицями і палицями, каліки, і невідомо, чим би все скінчилось, якби з-за лаштунків притьмом не вискочили охоронці у камуфляжах і не почали зіштовхувати стражденних із подіуму. Але ті не здавалися. Почалася штовханина, крики-зойки, але вже від болю, образи й відчаю. Дехто, втративши розум, гамселив костурами та прокляттями охоронців, які вперто не пускали їх до великої Марсалії.

Марсалія наслух а ла, вбирала в себе все наростаючу енерґетику ошалілого натовпу, дражливу істерію несамовитої юрби, заводячись, розпалюючи себе, налаштовуючись на її частоти , на хвилю її радісно-приреченої віри у спасіння. Серце цілительки, як метроном, відстукувало ритм ритуального танцю, яким вона розпочинала кожен свій сеанс, розхитувало в такт тіло, сповнюючи все єство запаморочливим екстазом гри, лицемірного лицедійства заради перемоги над чужими і власними страхами, комплексами безпомічності, ніщоти і минущості. Притупуючи, як шаман, коло куліси на очах здивованого директора Будинку культури, Марсалія нагнітала в собі збудження, ейфорію, щоб легко й тріумфально вознестися над спраглими і прагнучими … І тут…

— Де Митрофан? Де цей урод, твою мать! Уже ж треба починати! — заревів над самим вухом цілительки Родіон, збиваючи її з настрою, як птицю з польоту.

— Де Митрофан?! — понеслося коридорами і відлунило переляканим голосом бритоголового менеджера, що ринувся у натовп, як у воду, і метався брасом по фойє, збиваючи ліктями з народу кепки й окуляри.

— Не знаю! Через наші двері він не проїжджав! — стривожено вертіли головами ученики і помічники при дверях, не забуваючи справно тицяти в натовп цілющі талісмани-обереги, фото, і навіть книжки цілительки — пророчиці у розкішних палітурках, та вихоплювати з його тремтячих, кострубатих, немічних п’ястуків зіжмакані гривні.

— Ну, бллл-ль! — сатанів менеджер. — А Савета? Де ця… бль… Секлета?

— Та он же — на сцену виносять! — радісним квартетом озвалися від дверей ученики-помічники, затрясли, як гноми, пелехатими головами, мокрими від поту бородами.

І справді, в цей саме час двоє качків (з колишніх спортсменів) виносили на ношах ту саму жінку, запнуту селянською терновою хусткою, котра й далі голосила-славила велику Марсалію, але дифірамби її розчинялись у тисячоголосому трагічному хорі, достойному сцени давньогрецького театру.