Галина Тарасюк: Блудниця вавилонська

Після сеансу, перечекавши, доки райкомівський начальник подякує Мессінгу за цікавий «концерт», Марина сама піднялася на сцену. І Мессінг, уклонившись збудженій публіці, повів її за куліси, а далі — у фойє, де на нього чекав сяючий від захвату почет. Але гіпнотизер підійшов до двох невиразних молодих хлопців у сірих костюмах, що, стоячи осторонь, вдавано байдуже блукали поглядами по білих стінах і вже темних вікнах, і сказав їм:

— Знакомьтесь, эта девочка — неограненный алмаз. Она — чудо. Берегите ее. — І, повернувшись до Марини, зворушено додав:

— Ты сама не ведаешь, какой ты талант. Если пойдешь этим путем, станешь великим человеком. Но я не могу тебе ничего советовать. Ты еще ребенок. Вырастешь — сама выберешь путь…

Вона нічого не зрозуміла про путь і куди має йти, але питати не було в кого: почет, до якого долучилось і містечкове начальство, уже виводив московського чарівника з Будинку культури.

Молодики в сірому запитали, як її звати, і теж заспішили слідом. Більше вона їх не бачила. Але якби й бачила, то навряд чи впізнала: жодної яскравої риси чи прикмети, які б упали в око, крім сірих костюмів, вона не запам’ятала.

Але добре пам’ятає, як сказилася їхня Новосілка після гіпнотично-телепатичних сеансів Мессінга! Усі — від малого до старого — тільки те й робили, що гіпнотизували одне одного і читали на віддалі чужі думки. З особливим ентузіазмом пробували сили у мистецтві масового гіпнозу школярі, звісно, проводячи свої експерименти над вчителями, і звісно, що на тих уроках, яких не вивчили. Бувало, вчитель заходить, а весь клас надувшись свердлить його очима, заклинаючи: «Спи! Спи! Спи!».

На жаль, нічого з тої науки доброго не виходило. Але одного разу усе-таки — вийшло . І Марина з радісним жахом зрозуміла, що це вийшло… в неї! Так, саме в неї! Вчителька фізики, яку вона не любила, як і ненависну фізику, заснула просто на уроці! Згодом такий «казус», як кричав директор, стався з хімічкою та вчителем географії. Звістка про «диверсії» облетіла школу, а за тим і містечко. Діти сміялися, дорослі жартували: завівся свій Мессінг. Учителі сполошилися: хто? Звичайно, згадали її «цілуваннячка-обніманнячка з Мессінгом». Почались розслідування. Потім — справжні репресії. Чим їй тільки не погрожували, а найбільше виключенням зі школи.

Врятувало її те, що вона, по-перше, не зізналася в «диверсіях», а по-друге, те, що «диверсії» більше не повторились.

Тому Марина й злякалася, коли через місяць після гастролей Вольфа Мессінга її просто з уроку викликали до директора школи. Вона стривожилась, подумавши, що хтось з учителів знову пожалівся, нібито вона на них, коли уроку не вивчить, «туману напускає», що вчителька фізики знову із стільця впала…

«А при чім тут якийсь гіпноз, якщо Клара Свиридівна впала зі стільця саме в той момент, коли розповідала про закон земного тяжіння. Тож гіпноз тут ні при чім», — складала Марина чергове пояснення на свій захист. Проте цього разу, схоже, її не за тим покликали. Директор, здавалось, аж сяяв від щасливої нагоди бачити свою ученицю, крім того, в кабінеті сиділи (Марина впізнала їх) ті самі сірі костюми, що колись удавано байдуже чатували на Мессінга у фойє їхнього Будинку культури, і ще один привітний дядечко в чорній сорочці. Директор, улесливо відрекомендувавши її чужинцям: «Ось наш унікум, наша чудо-дівчинка», — спішно вийшов за двері, а дядечко в чорному приязно заусміхався:

— Ну, сідай, сідай, чудо-дівчинко, приємно познайомитись із такою унікальною людиною. Мене звуть Учитель. Так, просто — Учитель. Кажуть, твої таланти помітив сам Вольф Мессінг! А вчителі, ну… так, твої вчителі, розказують, нібито вже на собі переконалися. Чи не так?

Чорний дядечко весело розреготався, однак Марині було не до сміху. Вона починала підозрювати, що чоловіки в сірому — переодягнена міліція, а веселий дядько насправді — прокурор, який прийшов, аби їй за фокуси строк припаяти . На вимогу директора, який, щоб не виказати себе, просто втік. І от зараз її допитають, одягнуть кайдани і… в буцегарню! Отака біда! І хоч трьох дорослих дядьків не так-то легко буде скам’янити , але нема на те ради — треба рятуватися! І Марина знову, як на сеансі Мессінга, зібрала подумки всі свої сили, аж на скронях жили набухли, і подумки наказала: «Спати!»

Очиці в обох сірих костюмчиків за хвилину стали сонні-сонні, вузенькі-вузенькі, але дядько в чорній сорочці, впершись очима в її очі, сказав задоволено: