Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська

Та коли чарівник-телепат запросив десять чоловік взяти участь у сеансі гіпнозу, ніхто з нормальних людей, окрім неї, старшокласниці Бурковської Марини, на сцену не вийшов: не знали-бо, що то має з ними чинити той Вольф, та ще на очах рядових працівників райкому партії, які вдавали, ніби прийшли сюди задля порядку, а не з цікавості. Вищого начальства не було, народ шептався, що воно вже із Мессінгом бачилось і навіть питало в нього судьбу свою і зосталося вдоволене пророцтвом.

Щоб не зірвати сеанс, райкомівські комсомольці вигнали на сцену кількох тупих петеушників і причинного Данька, яким не було що втрачати, а для солідності ще директора Будинку культури, котрий, навпаки, боявся роботу втратити, якщо, не дай Боже, проваляться гастролі столичної знаменитості.

Мессінгу, після пильних оглядин добровольців, петеушники з Даньком сподобались. Він розсадив їх на стільцях, що стояли рядком на сцені. А от завклубом , незважаючи на посаду і благородний порив, забракував і відпустив за лаштунки. До неї теж підозріливо приглядався, але, певно, тому, що була єдиною дівчиною, залишив.

…Вона досі пам’ятає, як ті петеушники відключилися при першім наказі: «Спати!». Так, сидячи на незручних, розхитаних стільцях, і захропли розкарячені. Вона ж напружила всі сили, і гіпноз її не взяв, точніше, лише трохи приморочив. Але вона повністю контролювала свої дії та ще й крізь примружені повіки спостерігала за тим, що діється на сцені і як на те реаґує зала. За командою «Встати!» петеушники дурнувато прокидалися, ошаліло роззиралися, а за мить знову впадали в ідіотизм: то називали себе Пушкіним і верзли якусь нісенітницю замість віршів, яких звичайно ніколи не читали, то фиркали-пиркали, вдаючи, що їдуть на тракторі. Коли ж Мессінг роздав загіпнотизованим піддослідним по цибулині і наказав їсти, буцімто це — солодкий апельсин, усі, крім неї, жерли ту цибулю, аж за вухами лящало, хоч, вона була певна, ніхто з них, а Данько й поготів — не те що смаку не знали, а й в очі не бачили заморського, недоступного в ті часи для простого радянського народу фрукта.

Фокусник стривожився, певно, щоб вона не зірвала сеанс, а тому, заступивши від залу, кілька секунд, які здалися вічністю, намагався затуманити їй голову. Вона з жахом відчувала, як Мессінг підкоряє, робить її слухняною, покірною, і тоді вона радше з відчаю і сорому, що отак-о, на очах вчителів, усього містечка, їй доведеться чорті-що витворяти, як ті петеушники, зібрала усі свої сили і — подумки відштовхнула Мессінга. Старий від несподіванки сахнувся, здивовано глипнув на неї і швидко відійшов на край рампи. До кінця сеансу гіпнотизер (дехто це нове тоді слово й вимовити не міг) більше її не чіпав, але по всьому, «розчаклувавши» дурноверхих петеушників, що цапки кинулись зі сцени, підійшов до неї і чемно, «на ви» звертаючись, сказав:

— Я хочу поговорить с вашими родителями…

Марина стривожилась. Навіщо йому її родітєлі ? Про що збирається говорити з її вічно затурканою мамою і вічно п’яним татом цей недосяжний знаменитий чоловік? Уперше в житті вона соромилась своїх бідних, непоказних батьків. Старий, певно, прочитав її думки, бо став заспокоювати, що все зрозумів, радий, що вона така самостійна, тому батьків не треба, але її саму він просить залишитись. Так вони перемовлялись буквально кілька секунд, не кажучи ні слова. Усвідомивши це, дівчина злякалась: хоч у залі було повно людей, їй же здалося, що вони з гіпнотизером тільки удвох посеред безмежної сліпучої пустелі, і їх поволі втягує у себе, як в лійку, жовтий, гарячий пісок. Вона хотіла закричати, але прочитавши в чорних жорстких очах гіпнотизера наказ мовчати, вдавилась власним голосом. Відтак, мов нічого не трапилось, він ґалантно взяв її за лікоть і повів зі сцени під заздрісними поглядами не тільки школярів, а й дорослих, аж до її місця у дванадцятім ряду, наказуючи:

— Вище голову! Будьте мужні! Гордіться собою! Ви краща, вища за них!

Хоч сухий рот знаменитого телепата був міцно стулений, ці ніколи раніше не чувані Мариною слова громом гриміли в її вухах, наливаючи тіло зухвалою силою, розправляючи спину сміливою впевненістю. Та й з головою в неї від цих слів відбувалися дивні зміни: вона раптом так чітко і ясно, мов у кіно, побачила усіх і кожного зокрема у цій залі, прочитала написаний на кожному лобі переляк впереміш із чорною заздрістю, що, звісно, мусила б злякатися, знітитись, але натомість гордо скинула голову і опустилася на скрипучий стілець, як на трон королівський. Старий, що мовчки спостерігав за нею, схвально кивнув головою і, мов нічого не сталося, продовжив свій «концерт». Але Марині здавалося, що гіпнотизер веде свою гру тільки з нею однією.