Галина Тарасюк: Блудниця вавилонська

І Митрофан рвонув було за сцену, але, не потрапивши куди слід, заплутався-заборсався у важких від пилу синіх оксамитах лаштунків. У залі почулося несміливе хихикання, кахикання. Тим часом теща, побачивши, що зять от-от накиває п’ятами, зарепетувала, як несамовита, звертаючись по черзі до Митрофана і народу:

— Стій, негіднику! Стій, безстиднику! Люди добрі, цей чоловік ніякий не Митрофан і не каліка! І не душогуб! Це, людоньки добрі, Микола, шлюбний чоловік ось сеї бідної жіночки і батько сеї нещасної дитинки! Украдений отою злодійкою, отою блудницею вавилонською, що он-о стоїть, безсовісна, та безсовісно вам усім туману в очі напускає! Це вона йому поробила, вона його з розуму звела, навчила брехати! Люди, не вірте їй! Та на ній клейма нема де ставити — така свята! Розлучнице клята, віддай батька дитині! Будь ти проклята, брехухо! Доки ти людям голови будеш дурити та залякувати?! Ти сама — гірше блудниці вавилонської! Миколо, схаменися! Покайся, Миколо!

Митрофан-Микола не рухався. Висів мертвим павуком на синій лискучій завісі і з життям прощався, бо саме в цю хвилину його намагалися відчепити від оксамитів розлючені охоронці, але він не відчіплювався, бо зловісне шипіння Родіона по той бік лаштунків: «Остав занавєс, дурак», — нічого доброго не віщувало.

Народ у залі, вражений нечуваними звинуваченнями Митрофанової тещі, розгубився, втратив орієнтири, а тому глухо, утробно гудів, як розтривожений вулик, вивертаючи шиї, шукав її очима, а знайшовши, переводив здивований погляд на сцену, де біліла соляним стовпом матінка Марсалія, з таким жахом, ніби вже почався Страшний Суд і не вистачало лиш Саваофа, що от-от мав вийти з-за лаштунків.

Але замість Саваофа звідти вискочив голомозий із криком: «Убєрітє, ідіоти, тьощу!» — і охоронці, облишивши Митрофана, прогупотіли через сцену до тещі, що вже підгрібала до сцени.

Тривожний гул наростав. І тоді, коли забилася, заойкала в руках охоронців теща, проклинаючи Марсалію, закричала з балкона ще одна біснувата:

— Марино Андріївно, побійтеся Бога! Це я, Теофіля Тадеївна! Осьо я! Тут! Ми тут, на балконі! Тут нас ціла делеґація… Ми вас усі любимо і шануємо, як досвідченого педагога, як гарну вчительку, і просимо: отямтеся, вертайтеся додому, до сім’ї, до школи. Ось вас і донечка ваша просить, Даночка…

І жінка на балконі випхала наперед себе дівчинку років п’ятнадцяти. Зал знову онімів, спостерігаючи, як дівчинка на балконі зацьковано шарпалася, кулилась під сотнями поглядів, намагаючись заховатися за вчителькою.

Побачивши Даночку, тут, у цьому бедламі, та ще з Теофілою, Марсалія оніміла. Їй уперше в житті відібрало мову. А серце… бідне серце — занило-заквилило… О ні… ні! Те, що відбувалося в залі, було схоже… ні, не на кошмарний сон — на божевілля. Це було божевілля… її божевілля!.. Вона зійшла з розуму, і їй усе це ввижалося. Бо такого насправді не могло бути… Тоді ж хто, який ворог її лютий, який катюга зібрав їх усіх тут… у цьому клубі? У цих степах? У цьому містечку, якого й на карті нема? Хто їх усіх сюди привіз? І Миколину жінку, і тещу, і дурнувату колегу по колишньому вчителюванню Фільку з делегацією і… Даночку… О, той хтось , очевидно, дуже близький і рідний , бо все про неї, Марсалію, знає, навіть маршрут… Невже Босяра?! Отже, з двох — одне: або Босяра, або Учитель, або… обидва разом! Господи, спаси й помилуй! Чого вони від неї ще хочуть? Чого їм треба?

Марсалія хотіла перехреститися, але не могла підняти важенну, ніби оловом налиту, руку. І тільки тупо дивилась у притихлу залу, як у прірву, як у вирву водяну. Народ пожирав її голодними очима і теж мовчав. Навіть теща вже не тріпалась у руках охоронців, а дивилася на Марсалію з таким смертним жахом, як на самого Сатану. Марсалії від того тещиного жаху стало ще важче. Вона оглянулась, шукаючи підтримки, але побачила розчепіреного, ніби пришитого до важких темно-синіх оксамитів Митрофана, а поряд біле перекошене лице Родіона, що розгублено питав її жестами й мімікою: що робити? Ніби вона знала… Але… мусила якось рятуватися, інакше…

Врятувала Марсалію лише здатність умент зосереджуватись і блискавично реаґувати на екстремальні ситуації. Отож і цього разу переляканий вигляд завжди нахабно-самовпевненого Родіона повернув її до тями: значить, цей абсурд, ці шизофренічні глюки — реальність? Вони всі тут… І Філька тут… Значить, правда… На жаль, ця біснувата може організувати все, навіть третю світову війну. Від заздрості… «Ми вас любимо…» Знаю, суко, як ви мене любите… Уже бачу! Але нічого вам не вийде з тої любові. Не на ту натрапили.