Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська

Марсалія сардонічно усміхнулася, спопеляючи поглядом Фільку на балконі, за спину якої вже встигла заховатися перелякана Дана. Але дурна Теофіля, потрактувавши той усміх як радість Марсалії від зустрічі з ріднею та друзями, й собі втішено верещала:

— Марино Андріївно, ми спускаємось! Ми йдемо до вас! — і попхала попереду себе до виходу всю делеґацію разом із Даночкою. Але ще й до дверей не допхала, як Марсалія, відчуваючи, що тиша в залі от-от лусне, мов тонка парусина, і почнеться паніка, викинула вперед руки і закричала так грізно і страшно, що в людей мурашки побігли спинами:

— Грішниці окаянні! Ви ще смієте переступати поріг цього храму, наповненого людськими стражданнями?!! Ви, заблудлі у безсоромності огидній, у гріху содомітському, ви ще смієте смуту сіяти, замість того щоб покаятись і піти слідами цього чоловіка, цього Лазаря ожилого?! Цього каліки нещасного, що шукав мене по цілім світі, щоб душу свою очистити від лепри пороків!!! А ви, лукаві, ті, яких я не знаю і знати не хочу, бо печать Ірода на ваших рогатих лобах, ви ще посміли захищати цю блудницю, цю похітливу повію, яка домагається від цього святого чужого чоловіка Митрофана брудної похоті, скотського зляга-а-ання? — і широким жестом показала на Митрофана, пришпиленого до завіси. Почувши свою кличку, Митрофан ожив, важко сповз із оксамитів і спритно пірнув під них, збивши хмару куряви.

— Микольцю, вернись! — залементувала молодиця з дитинкою, а щойно втішена перемогою над Марсалією завучка Теофіля, вчувши замість каяття таке звинувачення, аж звилася і вузлом зав’язалася від благородного обурення:

— Мари-ино Андрі-іївно, та вони ж молоді й вінчані! І те, що ви засуджуєте, самим Богом велено!

— Мовчи! Біснувата виродко темного клану! Ти ще величаєш себе вчителькою, розтлінна?! Та тобі в пеклі котли мити, а ти ще між людей ходиш?! Падай ниць, біснувата, і проси прощення перед усім миром, що у блуд вводила невинних дітей!

— Та ви що… е-е-е… Андрі… ївно! Та що ви таке кажете, побійтеся Бога! Та спитайте кожного в селі!.. Та я двадцять років вчителькою проробила! Боже! Люди, за що така напасть?! — вжахнулася Теофіля Тадеївна, безпорадно озираючись навсібіч та шукаючи підтримки. Але від людей віяло мертвим холодом, як від айсберґів у Льодовитому океані. І тоді знову не витримала Митрофанова теща:

— Та ти, ганебнице, заволоко підзаборна, ще смієш чесну жінку публічити?! Сама, дітей лишивши, повіялась по світах із тим чортом зарослим, сама гірша блудниці вавилонської, бо людей дуриш! Людоньки, таж вона бреше вам, вона така цілителька, як і я! То чо’ ж ви до мене не йдете? Ідіть! Несіть мені гроші, дари дорогі, а я вас буду за носа водити! Ой, Марисько! Ой, Мацю-ю… Покайся, доки не пізно, Христом Богом молю!

І лиш-но мали льоди людські скреснути від цього наклепу, як преподобна Марсалія сама вибухнула благородним гнівом:

— Яка я тобі Маця? Блуднице! Я тебе вперше бачу, нечестивице! І не згадуй мені всує Всевишнього, наклепнице! Геть! Виведіть цю божевільну брехуху разом з її бандою геть! Геть! Геть! — закричала страшним голосом Марсалія, жестом Нерона спрямовуючи охоронців на ворога.

І охоронці в ту ж мить викинули за двері тещу, а з балкона — Теофілію разом з делеґацією і Даночкою. Зала німувала чорною прірвою. Відчувши катастрофу, Марсалія отямилась, упала на коліна, залементувала, звертаючись до одурілого від побаченого і почутого народу:

— Ви бачили цих нещасних жінок? Ви бачили, як відбирає розум грішникам? Як вселяється нечестивий у грішну плоть і сквернословить! Молімося! Вигоньмо молитвою із тіла й душі бісів, силу нечисту, помисли нечестиві, ставаймо чистими! Очищеними!

Зала, мало що розуміючи з того, що відбувалося, поволі переходила з отупіння в екстаз, що наростав, як гул невблаганного цунамі. Раптом не втрималася, схлипнула якась лиходолиця в першім ряду, її підтримали ще кілька. І враз зала вибухнула екстазом, заридала, заголосила, забилася в конвульсіях.

Охорона разом із почтом полегшено зітхнула.

— Ай да Маця! Ай да бісова баба, вивернеться й з-під бульдозера! — ахнув захоплено Родіон і загукав охоронцям:

— Секлету! Виносьте, тьху, Савету!

Савета, мов принцеса з палантина, з цікавістю спостерігала за дійством із брезентових армійських нош, які ще й досі тримали на плечах спортсмени-невдахи. Почувши команду, вйокнула на молодиків, і ті, стряхнувши ношами, винесли її на сцену і поклали поряд із вкляклою на колінах Марсалією. Савета заворушилась, застогнала, подаючи про себе знак. Цілителька повільно перевела погляд зі стелі на підлогу і, побачивши ноші із розпростертою горілиць молодицею, сахнулася: