Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська

Марсалія страхала почет розправою радше з переляку, бо всі знали, що вона вже давно у цьому балагані нічого не вирішує. Та найкраще це розуміла сама цілителька. Ще з того самого дня, як вона перейшла від Учителя до Боса. І не могла простити собі цю фатальну помилку. Боже, як вона, ідіотка, могла поміняти «казенний» дах на… м-мм… кримінальний? Але все це він, цей покидьок Родіон, її підставив! А вона втішалась, що — буде ві-і-і-ільна! Самостійна! Незалежна від усіляких цеерушників ! От тобі й вільна! Дресирована мавпа у цирку-шапіто! Це жах! І крах! І треба кігті дерти звідси, і то вже!

— Родіон! Де той клятий Родіон?! — починала шаленіти Марсалія, намагаючись прорватися на сцену поміж охоронців, де справді творилося щось несосвітенне. Крізь щілину у завісі Марсалія бачила, як вузьким коридором у натовпі до сцени пробирається охоронець, несучи на руках дівчину у вишитій сорочці. Голова, руки дівчини безживно звисали, зачіплюючись за людей. Слідом за ними, звісно, протискалася ридаючи Теофіля.

— От сука! Це ж вона на збитки мені знайшла якусь припадочну, навіжену… — не тямлячись від злості, запанікувала Марсалія, уже насправді шкодуючи, що не володіє бісівською силою, аби знищити, спопелити на золу кляту колишню колегу-освітянку. Але найбільше велику Марсалію тривожило те, що вона… почала боятися не тільки переповнених людьми зал, а й взагалі людних місць. Людські натовпи навіть крізь вікно броньованого лімузину викликали в неї панічний страх, в якому вона боялася зізнатися навіть собі.

— Мені треба лікуватися самій… са-а-амій… Або хоч би спочити… — затужила в душі і враз стрепенулася:

— А це ще що?!

Погляд віщунки впав на скуйовдженого Митрофана, якого чомусь теж вели попід руки два міліціонери у супроводі хлопців з її охорони. Митрофан виривався, ревом ревів, кликав Марсалію, як недоумок який або й справді біснуватий. Із огидою дивлячись на його брудне, залите сльозами, спаскуджене гримасами обличчя, Марсалія починала вже сумніватися в його нормальності й клялася в душі, що більше цього виродка в ліжко до себе не впустить.

«Треба шукати заміну, — думала, — а довготелесому покидьку Родіонові й поготів. Збридив так, що бачити не годна! Імпресаріо, блін!.. Ні на що не здатний тупий бичара! Ні до роботи, ні до любові! Прокол за проколом! Ні, цю банду нахлібників треба розігнати! А Боса послати к чорту і самій, самій крутити… А то роз’ївся, а мене в чорнім тілі тримає, як Ізауру яку… Я вам, вашу мммать, не Ізаура!»

Хотілося до темені в очах рвати й метати, лаятись і матюкатися. Але боялася, щоб не почули «стражденні, сірі й убогі», які уже скрізь, навіть в її ліжку… як цей придурок Митрофан! Та де — в ліжку?! Вони вже керують, поганяють нею, мов якоюсь кониною безсловесною! Що Родіон, що Бос… Сіріші за найсірішу мокрицю покидьки! І це тоді, коли за нею ридали генерали спецслужб! Від Америки до Росії! І це тоді, коли вона могла б уже стати відомішою за саму Вангу і багатшою за… далай-ламу… леґендарнішою за саму Мату Харі… А не ховатися за кулісами розвалених сільських клубів…Тьху! Тричі тьху, не при мені будь сказано, та не Богові у вуха! Йди на пущі, на дебрі, ламай ведмедям ребра, до снігів, до води, від Марсалії відведи… Чого це вона про ту нещасну Мату Харі згадала? Тьху-тьху! Тричі через ліве плече, най з мене біда, як вода стече, і горе мене, як гора, обмине…

Про Мату Харі і «чим вона закінчила» нагадав Марсалії (з пікантними подробицями і недвозначними натяками) Учитель після того, як вона повідомила, що її запрошують в Америку.

— Горвард Лі? — засміявся Учитель. — Старий хитрий китайоза, він і до тебе добрався? Йому мало кашпорів різних, що вже й до бабів узявся? Цікаво, що вони там збираються робити з усіма нашими біснуватими? Солити чи психотронку випробовувати на вас? Мови ви не знаєте… Хіба дрочити Брайтон-Біч…

Покидьок, він її збив з траєкторії саме в ту мить, коли вона вже подумки перелітала океан… Кількома словами, нагадавши їй лиш їм двом відомі факти її біографії — безневинну співпрацю з деякими органами в ролі екскурсовода «Інтуристу»…

— То й що? — з викликом запитала вона.

— А нічо, лиш те, що Горвард Лі, цей бадьорий американський пенсіонер, шанувальник нетрадиційної медицини і всілякої чортівні, насправді ветеран американської розвідки і добре знає, хто довгий час ховався під псевдо Мати Харі…

— Не треба мене лякати… Бо він напевно знає, що воловодилась я переважно з діаспорними українцями з якоїсь Оклахоми и чи Юти…