Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська

— Куди ти мене везеш, гад?! Повертай назад! Чуєш, іроде, повертай назад! Ой, Бо-о-о-оже… Там моя дитина!.. Що з моєю дити-и-иночкою?! Що ви з нею зробили, і-і-іроди! Я ж не знаю, я ж не ві-і-ідаю!..

Поросла рідким волоссям шия Родіона від болю і люті налилася темною кров’ю, шкіра під сорочкою заворушилась. Янголи-охоронці лагідно заламали матінці Марсалії білі руки і так стиснули боки гарячими молодими тілами, що дух перехопило.

— Заспокойся, яка дитина?! В тебе що, знову глюки?! Твоя дитиночка уже — тю-тю, до Києва доїжджає разом із подружкою твоєю… Фількою, чи як ти там її прозиваєш? Ну й клички у вас — на тверезу голову не придумаєш: Теофілія, Марсалія… До речі, Бос вашим, пані, здоров’ячком цікавився, — не повертаючи голови, гнав туфту Родіон, а це було першою ознакою того, що він забрехався, що з усіх сил намагається викрутитись.

— Та пішшшовв він… і ти з ним! — уклала в матюк усю свою ненависть, лють і горе, і затихла, благаючи подумки усі сили, щоб це було так, щоб ВОНА, її дочечка, була жива, хай навіть із Фількою, тільки б не в руках Боса і його покидьків… Не дай Боже! Господи, відверни! Спаси й помилуй бідну невинну дитину!.. Господи, покрути тим звірюкам руки, щоб тільки не кололи її… О, вони це вміють… Щоб на голку не посадили, на голку! Як її… Тварюка Новоявлений, певно, за наказом Боса, час від часу штрикає їй щось у руку… І штрикає! Каже: заспокійливе. Вона ж підозрює, що її посадили на голку, уже давно, та Родіон клянеться, що то звичайний димедрол. Але вона відчуває, що бреше… Він постійно бреше… І про Дану бреше. Чує її серце: дитя в їхніх руках…

Від цього здогаду Марсалії темніє в очах, і звіриний страх за дитину, лють і гнів на кривдників виштовхує з грудей крик, наче перегріте шампанське корок із пляшки. Вчепившись, як дика рись, кігтями у горлянку Родіона, вона кричить:

— Дай мені Боса, падло! Бо рішу і тебе, і себе! Я хочу знати, де моя дитина!

Даремно охорона намагається відірвати її від Родіона. Марсалія брикається, хвицає ногами, все міцніше вгризаючись нігтями у шию Новоявленого.

— Зупини… — хрипить Родіон.

— Я не можу! — з жахом кричить водій. — На такій швидкості… Васька в мене вріжеться…

— Зійди з траси, твою мать! — задихається Родіон…

— Куди?! У рів?! — панікує шофер, міцніше стискаючи кермо і весь стискаючись, щоб його, не дай Боже, не зачепили в розпалі боротьби дебелі дебіли, як він подумки обзиває охоронців.

— Дай, сука, Боса, — не здається Марсалія.

І Родіон наказує водієві ввімкнути радіозв’язок.

— Шо случилось? — голос Боса не віщує нічого доброго.

— Де моя дитина?! Я хочу знати, де моя дитина?!! Кажи, катюго, бо я зараз задушу цього покидька! — кричить Марсалія.

— Бос, — шипить Родіон, — ана с ума сошла…

— Маця, ти шо? Успокойся, дєвочка здорова, всьо в порядкє, єдєт с бабушкой домой… — під удавано безтурботним тоном Боса клекотить лють. Але Марсалії плювати на нього. Вона сама люта.

— Якою бабушкою? — жахається.

— Ну… с женщіной какой-то… Вот подсказивают: с учітєльніцей… Уже на станцію отвєзлі. Успокойся, всьо харашо…

— Доки ви будете долю мою вирішувати, покидьки? — ридає Марсалія, відпускаючи нарешті шию Родіона і осідаючи мішком на руки охоронців.

— А доти, доки ти будеш вирішувати долі інших, дорогесенька, — єхидно парирує Бос і кричить на весь салон:

— Успокойтє єйо, придуркі, а то я с вас шкуру сніму!

Зв’язок обривається.

— Прости… тутка… — здвигає плечима Родіон, розтираючи шию. — Вона про дитину згадала… Тепер їй усі винні… Тепер вона з усіх питає… А ти питала, ккурррвво, коли волокла з якогось… смітника у постіль цього бомжа шизонутого Митрофана? Ти ж не думаєш головою, а своєю…бєшєною…бль… ззвєздою! А тепер, блль… їй усі винні! Трахніть її по мозгах, хай спочине, крррва…

Янголи-охоронці, ніжно завернувши за спину Марсалії її ліву руку, закочують рукав на правій… Легкий укол… Мить — і солодка млявість вимкне спроквола, як старий рипучий радіоприймач, емоції. Але — не свідомість… Не пам’ять… Пам’ять вони їй не вимкнуть! Він їй дорікає… А сам… О, її пам’ять до найменших подробиць береже кожну хвилину, проведену з цим… пропахлим смердючим потом покидьком Новоявленим. Тільки тоді він був тоненьким, прищавим від надлишку нерозтрачених гормонів, вічно голодним і спраглим, і взагалі — неприкаяним кореспондентом республіканського радіо Дімою Радьком, прозваним колеґами, як вона згодом дізналася, Родіоном. Його пригнали до їхнього містечка пошуки новочасних героїв. Саме в той час на просторах необъятной Родины повним ходом ішла перебудова, аж тріщали підмурівки й основи монолітного Союзу «нерушимых республик советских», і народ, натхненний змінами партійного курсу, контужений несподіваною свободою, й собі намагався брати в тому рейваху найактивнішу участь.