Галина Тарасюк: Блудниця вавилонська

Можливо, це й добре, коли є така сила…. Вона знову згадує дев’яності минулого століття… Вже минулого… Як життя летить! На жаль, не до безсмертя… Авжеж, що робилося тоді в державі чи то пак у не-державі! Народ колотився, народом колотили… Одні боролися, другі — боялися… Треті не признавалися, що страх мають… І всі бігли до ворожок… Отоді-то якісь мудрі (чи не вчителі з «Комітету захисту Вітчизни»?) здогадалися пустити в хід гороскопи, а в народ випустити Кашпорів з Чудаками, а за ними і її, Марсалію… Скільки вона тих гороскопів написала!.. Місцеві газети в черзі стояли, а тоді, гади, щоб не платити їй, самі почали халтурити. Розкусивши журналюг , Учитель усе зробив, аби пророчиця Марсалія надовго оселилася на екранах телевізорів і в радіоточках. Але хіба чоловік, бодай навіть пророк і спаситель, як сам Ісус Христос, годен дати раду світові, та ще й такому розбурханому?! Та де? То тільки жінка може залагодити миром і словом усе те, що збурив чоловік…

Тиша… В «мерседесі» усі сплять. Крім водія. Та Марсалії… Недремної Марсалії, що, як пес, усе чує і відає, і стереже вітчизну від летаргічного сну… І це свята правда, тільки хто її знає?! Хто може поцінувати цю жертовну недремність?..

Її дивували сильні і багаті світу цього. На самому споді їхніх слюдяних очей чаїлося стільки страху, чорного, безпросвітного, перед незвіданим майбутнім, перед тим невідворотним, що зветься судьбою, долею, фатумом, стільки… невпевненості і розгубленості, що їй ставало соромно за власне нахабство. І теж — десь на самому споді. Але вона не мала права на сумнів, як і на інші жіночі слабкості. А тому вся стискалася, чорніла на виду і люто чавила на дні душі мацюній черв’ячок сумніву, і волохаті павучки страху, і сизі вогкі стоноги доконечного розчарування у тих, хто вершить наші долі.

«Боже, хто нами правує, хто нами керує! — жахалася щоразу. — Страхополохи… примітивні і недалекі, одне слово — люди».

Щойно самовпевнені зверхники зазирали їй, звичайній бабі, у вічі, дивилися у рот, ловили кожне слово… Вона розуміла: вони бояться підступів долі, бо їм є що втрачати. Єдине, що вона могла напевне, не брешучи, сказати, то це діагноз — типовий для всіх начальників: повзуча стенокардія, наростаюча гіпертонія, хвора, забита загуслою жовчю печінка, порушений обмін речовин, шпори на п’ятах, геморой… Не треба бути цілителькою чи ясновидющою: цей перелік хвороб вона зчитувала із їхніх облич і тут же диктувала рецепти, які знає кожна сільська бабця.

Вони шаліли від її проникливості у їхнє нутро і з нетерпінням чекали пророцтв. Але, уточнювали, хороших. Що вона й робила без особливих зусиль, наперед ознайомившись із досьє на кожного з них, роздобутим Родіоном по своїх радійних каналах від колеґ-журналістів. Та, власне, що страшного чи надзвичайного могло чекати в майбутньому цих тлустих вареників, які ніколи не випадають із державної макітри?!

Звичайно, їх цікавило її вчення про… як це… ага… народне християнство. Не без того, звичайно. І тоді сідлав свого «коника» Родіон. Вона тільки злегка коригувала його глибокодумними оцінками сучасної політичної ситуації в Україні та тривогами про катастрофічне падіння моралі, дивуючи провінційних столоначальників неабияким розумом.

І все ж не могла звикнути до свого нового… статусу. Спочатку вона пишалася. А потім… утішалася, як фарсом. А коли звикла, раптом усе обірвалося. З вини цього плямистого від масного поту покидька! Це він, тільки він винен у її… «простої-застої»! Він! П’янюга!

«Образа — поганий порадник», — казав Учитель. Авжеж, препоганий! Але живучий. Це він, чи то вона, образа, знов колотить її думки, її спомини, плутає нинішнє з минулим, дійсне з бажаним. Вона відчуває свою неадекватність, як казав Учитель, свою… ні, не роздвоєність — свою почетвертованість! Бо її вже давно почетвертовано! Але — не знищено. Вона ще жива. Ще здатна на протест. А тому вона кричить, лякаючи придрімалих янголів і відстороненого, зосередженого, як робот, водія:

— Я плювати хотіла на твого начальника! На всі ваші зустрічі! Вези мене до дитини! І то — вже!

Та Родіон — незворушний, лиш наїджена на її харчах шия наливається бурячковою барвою.

— Ще не час… Відбудеш сеанс, і я тебе відвезу в лікарню, щоб ти переконалася, що дочки там нема, що вона в поїзді і вже доїжджає до вашої Новосілки. Але, видно по тобі, тобі самій треба конче в лікарню, і я тобі допоможу, — каже він підкреслено спокійно.