Галина Тарасюк: Блудниця вавилонська

Але, Господи, сьогодні перед нею — не стадо, вічно спрагле пастухів і вовків, перебите одними, перегризене іншими, не біомаса, сто разів розчарована і обманута, що благає порятунку, звівши очі на велику Марсалію — спасительку, земне перевтілення Богородиці.

Перед нею — люди. Народ. Він дивиться на неї добрими очима, трохи іронічно, з легким жалем. «Ну от, — думає народ, — ще одна брехуха, ще одна дурисвітка приїхала нас дурити. І, певно, справді неперевершена, коли з таким почтом возять і на таких машинах дорогих…»

Але тоді…чому він, цей народ, дається себе дурити, коли такий розумний?

«Значить, йому це треба, — каже Учитель здалеку. — Народу треба ілюзій! Чуда! Потрясінь! Ідолів! Віри в них! Людям зараз потрібна яскрава харизматична постать із месіанським шармом: пророка, провісника, рятівника… На жаль, жоден із представників вашого чортячого племені, — Учитель тихо сміється, — чоловічої статі не тягне на всенародного месію. Коротше, вони не вписуються в історичний момент — їм бракує національного шарму. Потрібен образ Богородиці. Спасительки України. Займи це місце святе, Марсалько! На цю роль ти найбільше підходиш — і внутрішньо, і зовнішньо: жінка з народу, але освічена, з глибинки, але культурної, де ще збереглися національні традиції, народні звичаї, віра в Бога і в інші сили; жінка з привабливою, романтично-таємничою зовнішністю, в якій приємно поєднані аскетизм і сексуальність, мудрість і наївність, стриманість і пристрасть… Якби ти, Марсалько, зорієнтувалася і пішла в політику, ти б уже була Президентом. Уся б Україна пішла за тобою. А так… мусиш грати роль новоявленої Богородиці. Що теж — дуже почесно…».

— Чому ти не перевдягаєшся? Ти ж ризикуєш загубити свій імідж… ореол новоявленої Богородиці… Ти ж розумна жінка… І знаєш добре: нема пророка у ріднім селі… Рівних собі не шанують… не поважають… не святкують… Ти цього добиваєшся?.. — шипів змієм на вухо їй зажоханий Родіон.

— Пшов геть… — сичить Марсалія, осліплюючи усмішкою Леонтія Леонтійовича, що вже чекає її за сценою. Зайшов із чорного ходу, певно, боявся людей, збуджених перед грядущими виборами. Інших версій не було, оскільки джентльменством чи скромністю й не пахло від пропахлого великими грішми начальника тутешньої «Чукотки».

— Слава Богу, часи вертаються. Не проґав… — прошипів полегшено Новоявлений, запихаючи у торбу її білі, розшиті золотом «ризи».

— Та вже постараюся, — сміється вперше за цей триклятий день Марсалія…

— Дивись мені, — попередив лагідно, — не здумай дуріти… Це єдиний шанс повернути колишнє… Учитель… Авессалом пропонує тобі повернутися під його дах… Є один цікавий і грошовитий проект. Йдуть же нові вибори. Уявляєш?! Це — шанс! Це… все: влада, гроші… А головне, не треба буде їздити по цих чортових закутках!

— Знаю! Відчепись!..

І Родіон відлип від неї і прилип до Кільки-Хамси, улесливо шепочучи — певно, давав настанови, як говорити з рідними «чукчами». А пошептавши, обережно виштовхнув на сцену. Очевидно, народ «Чукотки» не дуже святкував свого начальника, бо похмуро мовчав. По невдоволених обличчях Марсалія бачила: зал от-от прорве, як чиряк, і не на радість їм усім…

Тож коли роззявився перший беззубий рот, щоб плюнути на свого чиновника, Марсалія рвонула вперед із піднятими руками і, сяючи небесною радістю, закричала:

— Люди мої найдорожчі! Я з вами! Я з тобою, мій народе! Сьогодні і завжди! У радості і в горі! Повір мені, зцілися словом моїм, відродися моєю любов’ю! Повір мені: ти сильний, ти дужий, ти вічний! Ти щасливий, коли такі достойники, як цей чоловік, мені невідомий, але душа моя бачить: тобою клопочуться, живуть твоїми болями, твоїми бідами, живуть ради твого добра!

Народ мовчав. Дивився на неї тупими очима і мовчав. І тоді Марсалія просичала у бік ошелешеного Хамси:

— Кажжжи шшшось… Брешшши, а то відпушшшчу — і роздеруть…

І той сучий син зорієнтувався і забрехав, як пес на горобців, обіцяючи золоті гори і молочні ріки в кисільних берегах.

— Він побудує санаторій і водолікарню, солярій і масажні кабінети, стоматполіклініку і безплатну аптеку… — вторила начальнику Марсалія, глумлячись водночас над чинодралом і народом, над Родіоном і собою, але того ніхто, окрім неї, не розумів. Навпаки, ейфорія радості оповивала принишклу залу, проникаючи хмелем у кожне розгублене людське тіло. Дивлячись на щасливу Марсалію, що металась по сцені, зал і собі поволі входив в екстаз, а далі, не слухаючи свого воєводу, закричав — кожен своє, але радісне, як остання надія…