* * *
— Ми не встигаємо! Година до початку, а їхати ще кілометрів сто… А вона… то розляглася… то кудись біжить, то гуляє! Ти в мене догуляєшся, що посаджу верхи на засране відро і прикую до машини!
Родіон весь у милі і плямах, як жеребець в яблуках. Побігав, видно, по лісочку, доки надибав її. Стоїть — сапає, подертий колючими акацієвими хащами. Від думки, що хоч трохи дозолила цьому самовпевненому катюзі, легшає на душі. Хай трохи попереживає, буде знати, як їй… у постійній напрузі, як у плузі тій нещасній коняці! Все ж на ній! А вони — лиш поганяють, лежачи в холодку на межі…
Боже, як їй зле! Як їй огидно — до ригачки… Як принизливо усвідомлювати, що ти нікому не потрібна, як і твоє благородне шарлатанство…
От раніше… Спробував би він раніше дзявкнути на неї! Тоді, коли кожна її гастроль відбувалася під егідою місцевої влади, починалася з прийому у найпершого чиновника і завершувалася прес-конференцією для місцевих журналістів.
А тепер жене поперед себе до машини, як заблудлу вівцю до обори. Тонке гілля цьвохкає її по обличчю, кущі обдирають руки, рвуть балахон, але йому байдуже. Йому вона — байдужа. Йому головне — її гроші.
Нарешті вони вибираються з лісу. Кортеж уже чекає в повній бойовій. Вона зупиняється і каже Родіонові:
— Це останній концерт у моєму житті.
— О’кей, о’кей! Останній — так останній, а поки що — в тачку! — каже він, усім своїм виглядом демонструючи нетерпіння.
Вона сідає між двома своїми янголами-хоронителями і думає про те, що, може, ці хлопчаки і справді її янголи-хоронителі, оті, що з неба, лиш в людській подобі… Часом їй так здається чи привиджується… І раптом… раптом вона згадує, що саме один із них ніс на руках її Даночку. А другий — вів Митрофана…
У неї біда! У неї дитина в лікарні! Вона має бути там!
— Це останній концерт у моєму житті, — вперто повторює Марсалія.
— Я ж сказав, що — о’кей! А тепер причепурись, напусти на морду ліца глубокомисліє, а во взгляд чорних глаз — проніцатєльность: нас чекає сам «начальник місцевої Чукотки». Щойно дзвонили від Боса, — сповіщає благу вість Родіон Новоявлений. — Отож — уперед! До нових перемог!
Кортеж рушає. Родіон сяє. А вона питає його червону мокру потилицю:
— А не можна обійти…найбільшого чукчу, щоб зразу — до маленьких, слабих і вбогих українців?
Питає на глум, щоб розізлити Родіона, а заразом розворушити власні охлялі, зачахлі амбіції. Бо й справді — вість блага. Її давно вже ніхто нікуди не запрошує, тобто начальство… І раптом… Однак інтуїція підказувала, що ця увага не з доброго дива і не з великої поваги до великої Марсалії.
— Не можна! — рішуче відрубує Родіон і наголошує:
— Це в інтересах Комітету, майбутньої виборчої кампанії, але передовсім — нашої з тобою компанії. Ясно?
Та куди вже ясніше? Родіон, по спітнілій потилиці видно, тішиться: запахло свіжою «зеленню». Йому що? Йому все — до фені. Це їй доведеться відробляти, лукавити-брехати, найбільшого «чукчу» вихваляти… Хоча… хіба це вперше?.. Просто останнім часом її не використовують… Пішли в хід нові технології! Зараз світом правлять не політики, а політтехнологи і політологи… Цілі інститути! На кожнім кроці — центри якихось там досліджень, результати яких списують зі стелі, дані — висмоктують з пальця! А чом би й ні — за такі гроші… Ой, які тільки грошові потоки туди пливуть з усіх кінців планети! Родіон пережити не може, що ті потоки золоті та їх обминають… Байка з тими центрами! Хай! Але коли течуть ті гроші у бездонні, як океани, кишені продажної безголосої попси, усіляких там рок-груп, за якими нібито молоде покоління йде… Куди воно йде? Тупає ото на майданах і свистить… Який там електорат! Дітвора! Лише гроші тратять та підліткам баланду травлять, тоді коли дев’яносто відсотків електорату в руках отаких-о марсалій…
І це розумів Учитель. Очевидно, в мудрих школах чоловік учився, але Марсалія не пам’ятає, аби він коли бодай словом прохопився про своє минуле. І хоч світ тісний і людські дороги часто-густо перетинаються, і одне одного на тих перехрестях впізнають, про Учителя ніхто нічого не знав і не відав. Наче він з Марса звалився. Марсалія, правда, здогадувалася, що то був за Марс … Та й, власне, тільки перед нею він прохопився про ту невидиму наддержавну таємну організацію, до якої нібито належав, та про служби особливої місії, які ніколи себе не розсекретять, і передовсім тому, що вони завжди, при всіх системах і режимах затребувані.
Читать дальше