Галина Тарасюк: Блудниця вавилонська

Авжеж, Марсалія вміла бути невидимою… Бо ніколи не була поважною пані, як усі ці сотничихи, гетьманші-отаманші ніколи не були простими сільськими вчительками, або ж навіки стерли з пам’яті згадку про це.

На жаль, не всі мрії збулись… На жаль… Але все одно — вона, Марсалія, була на самісінькому Олімпі. Пожила хоч і коротким, але таким яскравим розкішним життям. Казковим життям. І не як приживалка. А як — володарка дум. Її шанували. Її, сільську бабу, слухали, роззявивши роти, сильні світу цього! Їй лестили, її друкували. Друкували усе, що вона встигала нашкрябати. Добірку віршів у «Літературній Україні»… Цілу книжку «Марсалія і цілюща сила її енерґетики» за кошти нафтового короля з передмовою вдячного Хомутенка, якому так вдало залагодила гріхи і скандали через них. А як вона ловко врятувала для української політики похряслого в безодні пороку, себто перелюбу, нардепа Блященка? Але це відбулося якось мимохідь. На відкритті виставки столичних художників до чийогось ювілею чи то річниці якоїсь знаменної дати, куди вони забрели із старою Блященковою-Бляшкою під час психотерапевтичного променаду, та ахнула, затулила рота і стала схожа на розвішаних по стінах картинних страхіть. Простеживши за поглядом письменницької дружини, Марсалія побачила те, що законна Бляшка спопеляла очима. Нічого цікавого — молоде дівча, але за ним… за ним, як на шворці, дибуляв сам Блященко, вдаючи, що вражений апокаліптичними картинами рідної історії.

Наказавши законній Бляшці завмерти, Марсалія, лавіруючи поміж зосереджених відвідувачів, притиснула незаконну розлучницю до стіни і прошепотіла, дивлячись у сіренькі, як і вся її невиразна персона, очка:

— Люба панно, вас чекає велике і світле кохання молодого чоловіка з горіховими очима. Він не тутешній. Здалеку. Дуже здалеку, куди ви теж поїдете. Але якийсь старший хрестовий чоловік захоче перешкодити вашому щастю. Він не бажає вам добра, хоч і обіцяє золоті гори. Не слухайте його. Шукайте своє щастя з горіховими очима.

— Ви хто? — охнула незаконна.

— Ваш друг, — відповіла луною Марсалія, спостерігаючи, як коханка, змірявши прозрілими очима куцого Блященка, рве до виходу, ніби там, за дверима, вже чекає на неї щастя з горіховими очима. А законна стоїть, вражено роззявлена, щоб потому все життя дякувати чарівниці Марсалії і по секрету розповідати про чародійну силу її відвороту .

А потім… як грім з ясного неба — скандал з Родіоном на рівному місці, її ганебна втеча додому, приїзд Учителя, тріумфальне повернення до Києва і несподіване «призначення»… нишпоркою при дружині Самого… І знову — вигнання. Як падіння в прірву… І висвячення Родіона-Радька на пророка Родіона Новоявленого… І, нарешті, Босяра… І ця поденщина… це тупе зомбування мізків… свідомості одурених, окрадених владою, ще й Богом покараних… тупе, цинічне, системне… Плебс, лохи, бики, біомаса, одне слово — народ… Іноді вона жаліла цей народ, бо сама була ним. Часом не витримувала і зривалася, точніше, вибухало протестом її селянсько-пролетарське походження. Часом любила, бо він годував її. Але переважно ненавиділа — за ту святу простоту, наївність, що межувала з тупістю, душевною темрявою, олігофренією… І з ненавистю думала, що вони варті, таки варті і злиденного життя, і аморальної влади, і безчесних правителів. І виправдовувала себе, що робить святу справу — лікує від здорового глузду, бо якби вони всі прозріли, ці зазомбовані, то б перемерли, перевішались і перестрілялись від жаху, до чого вони дожилися…

Вона, здається, надто далеко зайшла… І буквально, і фіґурально… Вже й не чути голосів, і кущі не шелестять… Отак би взяти й піти. І не вернутися. Вийти з лісу оновленою, безіменною, безгрішною… без минулого… Оселитися десь у горах чи на дніпровському лимані, забрати з лікарні Даночку — і жити. Як косиці гірські, як лілії польові — Божим духом і Його благодаттю. В покаянні, спокутуючи те, про що знає лиш вона і Він…

Боже, як вона помилялася, ступаючи на слизьку стезю блуду! Думала — з Його волі. Думала, Він благословляє. А Він… випробовував її! І цим покидьком Новоявленим — теж!

Господи милосердний, прости їй, грішниці великій, блудниці триклятій, невгамовній, що грішить, але й кається, Господи, як вона гіренько, як палко кається!..

Після вигнання з царських палат вона більше не бачилась з Учителем. Тому й підозрювала, що це він покарав її за зраду з Радьком, підсунувши государині Калерію, ту кавалеристку-енкаведистку, що вдавала із себе великого іміджмейкера і ще більшого знавця придворного і міжнародного світського етикету. І все пішло путьом : «цариця» захопилася світським етикетом, кавалер-дама — захопила владу, а Марсалія схопила облизня на все відпущене життя!