Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська

Зараз готується візит Баті в Азію, — казав Учитель. — Треба зробити усе, щоб поїхав не Верґела, а Мегера. Леді він подобається. А оскільки вона теж поїде, ти одягай вишиванку і тупай до жінки нардепа Кузька: нам треба знати, в чиї ворота він грає і під чию дудку, а тоді зазирни до Макухи. Він там намилився в Америку, нібито в діаспору, а куди насправді — дізнайся… І налякай пані Макуху авіакатастрофою. Так і кажи: загине чоловік в авіакатастрофі, якщо полетить тоді-то й тоді. Ясно? У них малі діти, пані — жінка істерична — подіє. А леді скажи, що від Лисиці йде неґативна енерґетика, що ходять чутки, нібито в її зятя зв’язок із топ-моделлю, у прем’єра — із націоналістами, в міністра охорони здоров’я — з іранською наркомафією, а в головнокомандуючого — з торговцями зброєю. Леді ж запропонуй полікувати ауру, пошарпану темними сутностями, і почистити чакри, забиті екстрасенсами опозиції.

Ху! Аж самій соромно… як вона долю країни вершила! І раптом, бллль, ця Калєрія-кавалєрія-халєрія ясная…

Фурррр! З-під самих ніг спурхує пташина. Марсалія лякається, хапається за серце… Це ж треба до такого дожити, щоб за думками забути, де ти! Стояти серед краси і не бачити її! І тільки тепер вона розуміє, що не очима людина дивиться на світ, а душею. Коли душа сліпа, то й очі нічого не бачать…Як же їй звільнитися від цієї полуди? Як виплутатись? Уже ж виплуталась із глушини, з невідомості, злиднів. Уже ж ніби все більш-менш доступне для вибраних Богом — маєш. А щастя нема. Усіх ощасливлюєш, а себе… Та ж біля тебе навіть чоловіка достойного нема. Одні трутні, сутенери, недоумки і курдупелі.

Хитрий Родіон спеціально підбирає недоростків, щоб самому керувати і вивищуватись над ними! І нею! Останнім часом навіть взявся помикати… Відтоді вона не може дивитися на нього без роздратування. Він же навпаки — дивиться на неї, як на порожнє місце, а ще точніше, як сутенер на спрацьовану стару повію.

І раптом страшний здогад забиває їй подих: нарешті до неї доходить, що Митрофан, цей слизень, слимак, не раз потоптаний нею і не тільки в постелі… Цей… штатний лизун… він… він помстився їй за свою малість, за свою недолугість, за… посаду вірного пса, тимчасового фаворита-полюбовника… Зазираючи їй у кожну дірку, слинячи закохано п’яти, цей пес шолудивий із ненависті плекав помсту! Страшну помсту!

За спиною Марсалії під чиєюсь ногою хрускає гілочка. Не оглядаючись, Марсалія питає:

— До речі, чого це ти мене в ліс гониш обсикати святий храм матінки Природи? Чому досі в машині нема біотуалету?

— А тому, що ти не Алла Пугачова…

— А чому це я — не Алла Пугачова?

— А тому, що ти — звичайна сільська баба, звикла до нужника із соняшничиння, — дурнувато регоче Новоявлений, безсоромно дзюрячи на сусідній кущ.

— А ти… як і Босяра — поганий сутенер…

— Дуже добре. Тоді ти — стара скандальна шльондра. Іди в ліс, пробз… бо перерва кінчається.

Отака в них бесіда любовна останнім часом виходить… Хоч у цю хвилину Марсалії не до бесід, але вона мусить… мусить звичною лайкою приспати пильність Родіона. Вона провокує його, хоч готова вбити за приниження, бо навіть Михайло, її нещасний шлюбний чоловік, ніколи не посмів би її так назвати, хоч, може, вона того й заслуговує… Але ради завтрашнього дня, так, ради свободи, звільнення від цього білого рабства, вона терпить. Стоїть і слухає цього виродка, щоб не чути своєї душі, що ридає-розливається за Даночкою. Згадавши про доньку, Марсалія смирніє, маліє і жалібно просить Новоявленого:

— Родику, подзвони в лікарню…

В голосі її стільки болю, що Новоявлений покірно тикає пальцем по мобільному. Йому довго не відповідають, мотаючи Марсалії жили. Нарешті Родіон називає ім’я і прізвище дочки і перетворюється на слух. Вона теж.

— Все нормально. Поправляється, — каже Родіон, ховаючи мобільник і очі…

— А ти ж казав, що то неправда, що мені привиділось? Як ти міг… — скімлить Марсалія з таким відчаєм, що янголи-охоронці вражено відступають за кущі..

— Ти ж ясновидюща! Зосередься, вилупи третє око і перевір, — зумисне грубо відповідає Новоявлений. І вона питає з мукою:

— Чому ти постійно злишся? Чому поводишся зі мною так, ніби я… шмата якась… Якщо я тобі надокучила — давай розійдемось… Мені так тяжко… Це ж дитина… Моя дитина…

— Досить! — кричить Родіон. — Я сказав — з нею усе нормально. Я ж теж людина! І не чужа, якщо ти це пам’ятаєш! От завершимо гастроль, сама переконаєшся. А зараз — у машину!