Галина Тарасюк: Блудниця вавилонська

Щойно Родіон робив спробу на неї натиснути, Марсалію миттю прошивала блискавка ненависного спомину, і вона вибухала, як бомба. Покидьок! Він уже раз мало не завіз її в лікарню або й на цвинтар…

— Приїхали, — похмуро сповістив Родіон і поліз із машини. Янгол одесную теж вискочив і подав їй руку. Янгол ошую — підпихав ззаду. Мусила виповзати. Спека спала, і широким майданом гуляв свіжий протяг-вітерець. Марсалія стріпнула балахоном, відітхнула, збираючись із силами, але казармено-похмура сірість адміністративного будинку нагонила смертну нудьгу і ліниве бажання розтягнутися на сірих, гарячих, як пательня, плитах майдану, і… хай несуть… чи забудуть…

Одначе Родіон не дав їй домріяти. Підхопив під руку і майже силою поволік до парадного входу.

Зазвичай він грав роль її речника. Роздавав наперед заготовлені прес-релізи і сидів від неї праворуч, доповнюючи її відповіді цінними коментарями. Швидко насобачився коло неї… Дуже скоро, начитавшись рекомендацій, інструкцій, посібників по чортівні (першоджерел, — казав), які мішками телющив із Петрівки, поправляв її монологи та вказівки давав. Пробував навіть тексти для неї писати, бо, бачте, він такий мудрий та освічений. Але з того нічого не вийшло. Її кожного разу на сцені «проривало» власним «казанням», а почасти, впавши у транс (чи страх перед силою-силенною людського горя, що от-от мало ринути на неї сніговою лавиною), вона й не пам’ятала жодного сказаного слова. І це Родіона бісило, і він верещав, нібито вона городить казна-що, «таку дурку несе, що вуха в’януть і шерсть дибиться», і він дивується, що й досі її ще хтось слухає…

Господар місцевої «Чукотки» несподівано виявився зовсім не схожим на чиновного вареника — ні тілом середньої вгодованості, ні виглядом простакуватим. Не тягнув квадратурою мордоворота на братка чи олігарха. А так собі — дрібна кілька, точніше, хамса районного масштабу…

— Будь із ним чемна… він родич правої руки твоєї колишньої благодійниці… — усміхаючись улесливо Хамсі , сичить їй у вухо Родіон. — Той лісок, де ти гуляла, його… і поля його, і села… і Дніпро, і лиман… Усе!

Прийом у «начальника Чукотки» короткий, бо їм нема про що говорити. Все давно обговорено: Марсалії обов’язково треба згадати на сеансі добрим словом владу. Президента і його посадників. Місцевого теж. Тобто закодувати народ… Що ж, нема питань… Треба — то треба… Тим більше, коли за добрі слова ще й добре платять. Вона усміхається і все-таки уточнює, помітивши в круглих очках Кільки-Хамси перелякану цікавість:

— Хочу тільки попередити: на вас (вона наголосом виділила це слово, натякаючи і на тих, хто — за ним) чекає велике випробування. Але таких людей, як ви , важко вибити із сідла, тому все закінчиться (вона зробила паузу, поринувши у тільки їй видиме)… благополучно…

Хамса, віднісши її пророцтва на рахунок майбутніх президентських виборів, аж засяяв. Вона теж усміхнулась, адже була впевнена, що за будь-яких обставин цей начальник не пропаде. З такими «небесними патронами» і такими грішми — не пропадають.

— Молодця! — похвалив її Новоявлений, коли вони спішно (народ чекав!) покидали непривабливе зовні, зате розкішне всередині приміщення районного уряду. — Вважай, що ворогів наших зменшилось наполовину, а рахунки удвічі зросли…

Рахунки… гроші… усе на продаж: шкура, душа, тіло… Тої зимової проклятої ночі наївно думала, що через зеленого змія в нещасного Родіона почалася біла гарячка… Тоді вона ще не здогадувалася, які страшні, диявольські, розтлінні, руйнівні закони жорстокої конкуренції панують у світі тих, котрі, здавалося б, самим Богом покликані зцілювати і рятувати пропащі душі! Тепер вона вже бита в тім’я, тепер вона впевнена на всі сто, що його не раз купляли, під’юджували проти неї сильні, підступні, невидимі вороги. І він нею підторговував, як турок-сутенер нашими роксоланами на ринках Стамбула. Доки вона сама не продалася. Навіки…

Марсалія, спіткнувшись об спогад, глухо застогнала…

Родіон стривожено підхопив її під руку, зазирнув у лице. Вона скривилася, вдаючи, що забила ногу. Насправді того страшного зимового дня убили її душу… Та хіба лиш того?! Хіба раз?! Ой не раз і не два душа її убита! І ця мертва, вбита душа ще здатна зцілювати?! Ця жінка… страшна, як зомбі! Зомбі, що зомбує живих, ще живих…

— Швидко до клубу! Нічого, нічого… до весілля заживе, — вуркотів лагідно, рятуючи її від чергового нападу істерії, Родіон. Мав чудовий настрій, і вона здогадувалася, чому. Напевно, пообіцяв гонорар передвиборний Хамса.